Вісті Черкащини 
“Хто він після полону – боєць регіонального центру?”. Що не так із новим проєктом Міноборони для зниклих безвісти і полонених
Чоловік 35-річної харків’янки Світлани Білоус, боєць 4-ої окремої важкої механізованої бригади, зник безвісти на Бахмутському напрямку в квітні 2023-го. Відтоді вона очолює спільноту родин зниклих безвісти і полонених воїнів цього підрозділу.
Кілька років об’єднані горем сім’ї намагалися знайти спільну мову з представниками військової частини, щоб отримувати інформацію про пошуки своїх рідних, оформлювати довідки й одержувати виплати. Нині комунікація між сім’ями і бригадою “дуже добре налагоджена”, розповідає УП Світлана.
Для багатьох родичів бійців “четвірки” створення Міністерством оборони регіональних центрів супроводу зниклих безвісти і полонених стало неприємним сюрпризом.
Річ у тім, що зараз ця категорія бійців закріплена за своїми підрозділами до повернення або визнання загиблими. А новий пілотний проєкт МОУ передбачає, що їх виключатимуть із “рідних” частин та зараховуватимуть до чотирьох новостворених центрів.
Міноборони ставить перед новими підрозділами безліч завдань – від обліку зниклих безвісти і полонених до їх пошуку. При цьому штат кожного центру – не більше ніж 40 цивільних і військових співробітників, розповідають УП кілька присутніх на нараді, де представники міністерства презентували проєкт.
Для розуміння: орієнтовно 7 тисяч військових перебувають у російському полоні. Таку цифру президент Володимир Зеленський озвучив під час виступу на цьогорічній Мюнхенській безпековій конференції.
Ще понад 90 тисяч українців вважаються зниклими безвісти, більшість з них – воїни, повідомив у відповідь на запит УП уповноважений з питань зниклих безвісти Артур Добросердов. І це лише офіційна статистика, яка може бути заниженою.
“Що оптимізують менше двох сотень спеціалістів? Співробітників цих центрів просто закидають десятками тисяч “папочок” з особовими справами. Вони фізично не зможуть знайти навіть те чи інше прізвище, куди там ще допомагати в пошукових операціях і взаємодіяти з рідними?” – обурюється в розмові з УП один із представників військового керівництва.
Навіщо Міністерство оборони створює нову структуру для зниклих безвісти і полонених, розбиралася “Українська правда”.
Читайте також: Хаос, байдужість і шахрайство. Як Україна шукає зниклих безвісти військових і з якими проблемами стикаються їхні рідні
Черговий архів, або Що таке регіональний центр супроводу
Як відомо УП від бійців і правозахисників, ініціатор проєкту створення регіональних центрів супроводу зниклих безвісти і полонених – заступник міністра оборони й екскомандувач Десантно-штурмових військ (ДШВ) Євген Мойсюк. В біографії генерал-лейтенанта немає згадок про досвід роботи зі зниклими безвісти, полоненими та їхніми родинами.
Дотепер за цих бійців були відповідальними підрозділи цивільно-військового співробітництва (ЦВС) і служби супроводу безпосередньо в бригадах. Вони долучаються до пошуку зниклих, створюють умови для відновлення та адаптації визволених із полону, опікуються рідними, займаються виплатами.
Ці служби створили в ЗСУ лише наприкінці серпня 2024-го. За півтора року їх вдалося розгорнути майже в усіх підрозділах Сил оборони. Подекуди ще триває підготовка спеціалістів. За словами співрозмовника УП у Генштабі, наразі ніхто не планує розформовувати ці служби. Однак чим вони займатимуться, якщо регіональні центри запрацюють на повну потужність, невідомо.
Завдання регіональних центрів – один в один такі, як у нещодавно сформованих служб супроводу: облік, забезпечення, пошук, соціальна підтримка сімей. Єдина відмінність – усе здійснюватиметься за територіальним принципом. Але є нюанс.
“У служб супроводу в частинах об’єктивно більше спроможностей “вести” своїх полонених і зниклих безвісти, бо кожен боєць для них як відкрита книга. Співробітники регіональних центрів не матимуть інформації про весь бойовий шлях цієї категорії бійців. Вони зберігатимуть “сухий” перелік документів: особова справа, службове розслідування”, – вважає співрозмовник УП у військовому керівництві.
Навіщо тоді створювати нові структури?
“Українська правда” 18 лютого звернулася із запитом до Міністерства оборони України щодо проєкту створення регіональних центрів. На момент публікації матеріалу відповідь не надійшла. Але ми оприлюднимо позицію МОУ, якщо її отримаємо.
УП має в розпорядженні лист щодо створення в системі ЗСУ регіональних центрів, який представники МОУ розіслали військовим частинам.
В режимі “пілота” сформовано лише один центр при оперативному командуванні (ОК) “Захід”. Для експерименту планується залучити дві військові частини забезпечення, які підпорядковуються ОК “Захід”. Особові справи зниклих безвісти і полонених воїнів поки не передаватимуть з бойових підрозділів у регіональні центри.
В листі до військових частин представники Міноборони запевняють, що реалізація пілотного проєкту матиме позитивні результати. Наприклад, зменшить навантаження на військові частини, мінімізує прямі звернення рідних до підрозділів, удосконалить роботу з обліку полонених і зниклих безвісти бійців.
Ризики впровадження нового проєкту Міноборони
28 січня 2026-го на одному з режимних об’єктів у Києві відбулася напружена зустріч посадовців Міноборони і першого регіонального центру супроводу ОК “Захід” із рідними зниклих безвісти і полонених бійців.
Перші презентували свій пілотний проєкт. Другі засипали запитаннями і висловлювали аргументи проти. Раніше команда МОУ не проводила жодних консультацій щодо створення регіональних центрів із сім’ями зниклих безвісти і полонених. На момент зустрічі представники Міноборони не представили рідним детального опису “пілота”.
Співрозмовники УП серед членів родин військових, які були на зустрічі, стверджують, що не отримали відповідей на більшість своїх запитань. Наприклад, не вдалося дізнатися, чи зможуть бійці після полону повертатися у свої військові частини. А також, хто проводитиме службове розслідування, якщо з’ясується, що зниклий безвісти загинув, а його справу вже передали в регіональний центр.
Рідні наголошують: “Проєкт дуже сирий”.
Не підтримують створення регіональних центрів і керівники служб супроводу військових частин, з якими поспілкувалася УП. Наприклад, очільниця патронатної служби “Янголи” Третього штурмового корпусу Олена Толкачова.
Вона заснувала першу службу супроводу в Україні задовго до того, як це стало мейнстримом, ще в 2014 році. Після початку повномасштабного вторгнення Толкачова консультувала Генеральний штаб і Міноборони щодо створення таких підрозділів у всіх Силах оборони.
На її думку, впровадження регіональних центрів не оптимізує роботу військової частини. Адже родини все одно звертатимуться до бригад із проханням поділитися деталями службового розслідування або забрати особисті речі своїх воїнів.
Якщо рідні намагатимуться дізнатися цю інформацію в центрах, їхні співробітники все одно муситимуть робити запити на частину. До того ж під час передачі особових справ та інших даних із підрозділу до регіонального центру існує ризик, що вони можуть “загубитися” дорогою.
“Грубо кажучи, просто з’явиться посередник між родинами і військовою частиною. Це контраргумент до доводу Міноборони, що створення регіональних центрів дозволить розвантажити військові частини в частині бюрократії і спілкування з сім’ями”, – каже УП керівниця патронатної служби “Янголи”.
Але основна проблема створення таких центрів – втрата зв’язку між підрозділом і бійцями та їхніми родинами. Побратимство і згуртованість дуже впливає на боєздатність і бажання ризикувати, переконана Олена Толкачова. Мовляв, у психології військових є поняття – “воювати один за одного”.
“От він був “азовцем”, бійцем “трійки”, десантником, морпіхом. Повертається з полону і хто він – боєць регіонального центру? В передових арміях світу такої практики не існує”, – каже УП Толкачова.
Брат координаторки спільноти родин зниклих безвісти і полонених 57-ої окремої механізованої бригади Юлії Подару загинув на полі бою у вересні 2025 року. Тіло бійця досі не вдалося евакуювати. Але представники 57-ої ОМБр увесь час на зв’язку з Юлією, як і з іншими родичами зниклих, полонених і загиблих.
“Одна з причин, чому наша спільнота категорично проти створення регіональних центрів, – після переведення військові втратять свою посаду. В нашій бригаді 70% хлопців після полону залишаються воювати. Тепер вони не матимуть такої можливості”, – каже Подару.
“Багато родин вважають, що їхніх зниклих безвісти і полонених військових хочуть позбутися. Нам було непросто налагодити комунікацію зі військовою частиною. Зараз усе вирівнялося, а Міноборони хоче все перекреслити і побудувати нову систему взаємодії. Але ж ми – родини, зниклі безвісти і полонені – не об’єкти для експериментів”, – додає дружина зниклого безвісти бійця Світлана Білоус.
***
Процес пошуку зниклих безвісти військових дуже хаотичний. Їхні рідні змушені звертатися одночасно до ТЦК, поліції, військових частин, Національного інформаційного бюро (НІБ) і раз-у-раз проходити кола бюрократичного пекла.
Ще одна інстанція для звернень – Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Адже МКЧХ може офіційно підтвердити полон українського бійця, який має статус зниклого безвісти.
Замість того, щоб створити в Україні єдину інституцію, яка займалася би пошуком зниклих безвісти і поверненням полонених, Міноборони запускає додаткові “сервіси надання послуг”.
“Родини зниклих безвісти і полонених військових постійно в стані емоційного спустошення. Не всі доживають до моменту, коли їхній рідний повернеться з полону або “на щиті”, бо не витримують очікування і невідомості.
Вносити зміни в механізми супроводу без консультацій із родинами неправильно. Тим більше, коли ці “новації” просто дублюють повноваження структур, з якими ми вже налагодили роботу”, – каже УП координаторка спільноти родин зниклих безвісти і полонених 4-ої окремої важкої механізованої бригади Світлана Білоус.
Майже три роки вона живе пошуками свого чоловіка.
