Грушка на Різдво

Я народилась в родині сільських інтелігентів: мама – завбібліотеки, тато – інженер, обоє – працівники галузі профтехосвіти.
Мамі пощастило більше – після м’ясорубки у війні вціліли обоє її батьків – красень орденоносець дід Павло і до біса харизматична, кубанська козачка баба Оксана. Батька ж виховувала лише мати – проста колгоспниця, ланкова бабуся Єлизавета, дід Наум, батьків батько, сільський вчитель, загинув ще в 1943. Єдина бабуся, яку я застала. Чи яка дочекалася мене. Всіх цих людей вже немає серед живих, Царство їм Небесне.
Так от, до чого я веду. Щороку, готуючи вечерю на Святвечір, батько завжди просив, щоб моя мама в кутю клала сушену грушку. Ти ба, грушка, сміялися ми. Так є цукати, в’ялена полуниця, черешня, екзотичні горішки, що хочеш є. А батько просив грушку. Бо в його голодному післявоєнному дитинстві це було єдиними і найсмачнішими ласощами. Бо коли його мати клала на Різдво в кутю сушену грушку, всі діти зачудовано чекали, кому ж вона дістанеться, ця смакота.
Спіть спокійно, мої дорогі. Є ваша грушка в куті. Бо Різдво – це не лише про вечерю і дванадцять страв. Це про того, хто народився і дав нам життя вічне. І про любов, яка ніколи не перестає.

Юлія КРАПИВА

Читайте також: Рушник, який 50 років ховали під долівкою