Гетьманська надія Руїни: як Правобережжя обрало Петра Дорошенка

Детальніше про цю історичну подію розповість “Еспресо.Захід”.

Правобережжя між анархією та надією

Передісторія цього вибору кривава й хаотична. Після смерті Богдана Хмельницького Україну роздирали чвари й іноземні інтриги. Цей період невипадково отримав назву Руїна. Правобережжя (територія на захід від Дніпра) особливо потерпало від спустошення: по селах поширилися голод і запустіння, міста лежали в руїнах, населення рятувалося втечею або ховалося від безперервних воєн. Польська шляхта, скориставшись із ослаблення Гетьманщини, повернулася на ці землі й намагалася відновити своє панування.

Від 1663 року гетьманом Правобережної України був Павло Тетеря – ставленик Речі Посполитої, який прагнув вислужитися перед королем. Його режим швидко зненавиділи широкі верстви: каральні акції поляків проти селян і козаків, здирництво та репресії викликали вибухи народного гніву. Кульмінацією стало жорстоке придушення заколоту в Паволочі, де Тетеря наказав четвертувати бунтівного полковника Івана Поповича і спалити його рештки. Така розправа шокувала навіть прихильників гетьмана. Як результат – Правобережжя вибухнуло антипольськими повстаннями, а сам гетьман Тетеря стрімко втратив підтримку.

У червні 1665 року під Брацлавом повстанці на чолі з полковником Василем Дроздом розбили гетьманські полки, захопили казну і знищили гетьманський архів. Приголомшений Павло Тетеря мусив розпустити рештки свого війська й ганебно втік до Польщі під захист короля. Правобережна Україна залишилася без легітимного проводиря – зате з кількома самозваними претендентами.

Одним із них став Степан Опара, сотник з Медведівки: скориставшись вакуумом влади, він оголосив себе гетьманом і заручився підтримкою кримських татар. Опара захопив Умань і навіть намагався домовитися про спільну боротьбу проти польської корони з легендарним кошовим отаманом Іваном Сірком та тим самим Василем Дроздом – колишнім ватажком повстанців, що ненадовго став його союзником. Правобережжя фактично поринуло в анархію отаманщини, де кожен “гетьманик” тягнув ковдру влади на себе.

Саме тоді на сцену вийшов Петро Дорошенко – досвідчений козак із старшинського роду, онук славного Михайла Дорошенка (соратника Сагайдачного). 38-річний Петро мав блискучий послужний список: учасник визвольної війни Хмельницького, полковник Прилуцького, згодом Черкаського й Чигиринського полків, генеральний осавул за гетьмана Юрія Хмельницького та права рука Тетері у 1663–1665 рр. Він здобув добру освіту, знав латину й польську, мав дипломатичний хист. Головне – Дорошенко уславився патріотизмом і тверезим розумінням становища: він був переконаним противником союзу з Москвою, але й польську зверхність сприймав лише як тимчасову кон’юнктуру.

Сучасники згадували про нього як про людину високоідейну: історик Володимир Антонович писав, що Дорошенко, попри помилки, вирізнявся серед інших проводирів доби відсутністю дрібного егоїзму чи жадоби наживи – він щиро дбав про добро Батьківщини і боровся самовіддано до кінця.

Влітку 1665 р. Дорошенко, який тоді був полковником Черкаським, зумів нейтралізувати авантюриста Опару. За підтримки ординців ханської орди він перехопив ініціативу: 18 серпня 1665 р. поблизу Богуслава татари схопили заколотника Опару. Дорошенко проявив і хитрість, і далекоглядність – невдовзі він викупив полоненого самозванця та його старшину в татарських “бусурман” і видав їх польському уряду.

Розправа не забарилася: в середині жовтня 1665-го Степана Опару стратили у Варшаві як зрадника. Так новий лідер усунув найнебезпечнішого конкурента, продемонструвавши і королю, і козакам, що владу має отримати людина твердої руки. Інший претендент – уже згаданий Василь Дрозд – також невдовзі поплатився головою: Дорошенко розстріляв цього партизанського отамана, що отаборився на Дністровському Правобережжі. Ще одного смутяна, овруцького полковника Дацька (Дем’яна) Децика, московські воєводи спіймали й закували в кайдани – у 1666 р. його заслали у сибірську неволю (Даурія). Правобережна Україна очистилася від дрібних отаманів – настав час обрати справжнього гетьмана.

10 жовтня 1665 року в Чигирині відбулася козацька рада, на якій правобережні полковники та старшина одноголосно підняли булаву за Петра Дорошенка. Його обрали наказним, тобто тимчасовим гетьманом Правобережної України – фактично, виконувачем обов’язків до затвердження на загальній раді. Старшина “йшла за сильнішим”, як згодом іронізували, але за цим стояло цілком раціональне рішення. Дорошенко на той момент мав найреальнішу силу (за ним стояли дисципліновані козацькі полки і союз із Кримським ханством) і авторитет серед козаків. Він також демонстрував лояльність до короля, принаймні більш надійну, ніж авантюристи на кшталт Опари.

Тож на Правобережжі постав новий гетьман – поки що без формального визнання “знизу”, але зі справжньою булавою в руках. Вже на початку січня 1666 р. у Чигирині було скликано ширшу козацьку раду, куди прибули не лише старшини, а й представники від полків і Запоріжжя – вона одностайно підтвердила вибір старшини на користь Дорошенка. Таким чином “тимчасовий” гетьман здобув повноцінний мандат довіри. Першим наказом Петра Дорошенка стало відновлення порядку: після років розбрату він твердо взяв владу у свої руки, поклавши край отаманству й анархії на Правобережжі.

Лівобережжя: гетьман під тінню московського трону

Тим часом по той бік Дніпра розгорталася своя драма. Лівобережну Гетьманщину (Східна Україна) з 1663 р. очолював гетьман Іван Брюховецький.

Його постать була цілковитою протилежністю Дорошенку. Брюховецький, колишній кошовий Запорозької Січі, прийшов до влади на “Чорній раді” 1663 року під Ніжином завдяки підтримці черні (некозацьких низів) і московських воєвод. Спершу він удавав із себе народного захисника від шляхетської Польщі, але дуже швидко виявився маріонеткою Москви.

Уже 1665 року цей гетьман поїхав на уклін до царя Олексія Михайловича, везучи щедрі подарунки й обіцянки більшої покори. Результатом цієї подорожі стали так звані Московські статті 1665 року – україно-московський договір, підписаний 11 (21) жовтня 1665 р. у Москві, фактично наступного дня після обрання Дорошенка на Правобережжі.

Збіг дат символічний: поки правобережці здобували собі нового лідера, що прагнув об’єднання, лівобережний провідник остаточно віддавав свій край на милість цареві.

За умовами Московських статей, автономія Лівобережної України була суттєво обмежена. Всі міста і землі Гетьманщини оголошувалися вотчиною московського царя. Гетьман більше не мав права вести самостійну зовнішню політику – будь-які зносини з іноземними державами суворо заборонялися. Вибори нового гетьмана надалі могли відбуватися лише з дозволу царя і в присутності його представників, а обраний гетьман мусив їхати до Москви для затвердження. Тобто навіть у внутрішніх справах Гетьманщина потрапила під повний контроль Кремля. На додачу чисельність російських гарнізонів на Лівобережжі збільшували до 12 тисяч вояків, і український уряд був зобов’язаний за власний кошт утримувати ці окупаційні війська. Царські воєводи мали відтепер розміщатися не тільки в Києві, Ніжині чи Переяславі, а й у менших полкових містах – Полтаві, Кременчуці, Каневі, навіть у Запорозькій області (фортеця Кодак на Дніпрі). Українська Церква теж втрачала давню автономію: замість підпорядкування Константинопольському патріархові (як було з часів хрещення Русі), Київська митрополія переходила під омофор Московського патріарха. Цей крок мав величезні культурні наслідки – по суті, духовний зв’язок з історичною Руссю-Україною замінювався залежністю від російської церкви.

За такі поступки гетьман Брюховецький отримав щедру платню: цар винагородив його боярським титулом і маєтностями поблизу московського кордону. Московські бояри навіть підшукали йому в дружини знатну княжну – таким чином Іван Брюховецький продав козацькі вольності за боярську шапку, зрадивши ідеали, з якими йшов до влади. Однак цей акт васальної покори не приніс йому ані спокою, ані поваги. Навпаки, Московські статті викликали хвилю обурення на Лівобережжі: від простих селян і міщан, обтяжених новими податками на царську казну, до старшини, обуреної втратою права обирати гетьмана і втручанням воєвод у адміністрацію. Невдовзі додалася ще одна кривда: у січні 1667 р. Москва та Варшава уклали сепаратне Андрусівське перемир’я, поділивши Україну між собою по Дніпру (Київ тимчасово відходив Московії). Про інтереси самих українців у цій угоді навіть не згадали – долю козацької держави вирішили її сусіди. Ця звістка долила оливи у вогонь народного гніву. Зрада Брюховецького та розчленування України стали поштовхом до масового антимосковського повстання 1668 року.

Показово, що сам Іван Брюховецький був змушений очолити антицарські виступи, намагаючись врятувати свою репутацію перед козаками. Але було запізно: авторитет гетьмана впав до нуля.

У червні 1668 р., коли Петро Дорошенко перейшов із правобережним військом на Лівобережжя, тамтешні полки зустріли його як визволителя. Брюховецького власні козаки схопили і видали Дорошенкові, котрий не вагаючись віддав наказ – забити зрадника на смерть. Того ж дня Дорошенка проголосили гетьманом обох берегів Дніпра. На мить здавалося, що криваве роздоріжжя Руїни може завершитися возз’єднанням України в одних руках.

Реформи, союзники та культурні пріоритети Дорошенка

Отже, обрання Петра Дорошенка в 1665 році стало для Правобережної України поворотним моментом. Новий гетьман взявся не лише воювати, а й будувати – недарма його називають одним із найбільших державників тієї доби. Дорошенко відразу запровадив низку внутрішніх реформ, щоб стабілізувати край, спустошений Руїною.

Спираючись на підтримку авторитетного православного Київського митрополита Йосипа Тукальського-Нелюбовича, Дорошенко заходився зміцнювати владу та порядок. Він розумів, що мусить стати незалежним від свавільної старшини, тому створив собі опору – 20-тисячне регулярне військо найманців-сердюків і компанійців. Ці відбірні полки відзначалися особистою відданістю гетьману і хоробрістю в бою, фактично ставши першою спробою професійної армії в Україні. Одночасно Дорошенко не цурався і традиційного козацького демократизму: щоби заручитися підтримкою простого люду, він часто скликав загальні ради, вислуховував голос рядових козаків і поспільства.

За Дорошенка на пустельному прикордонні почали відроджуватися поселення – гетьман заохочував колонізацію спустошених степів, заснував новий Торговицький полк на південних рубежах Уманщини. Для піднесення економіки було запроваджено митний кордон – відтепер на межі з Польщею збиралося мито на користь козацької скарбниці. Ба більше, Дорошенко почав карбувати власну монету – шаг, півторак, шостак – формально від імені короля, але з українською символікою. Це мало не лише фінансовий, а й символічний ефект: по суті, гетьман заявляв про автономність своєї влади, отримавши на це офіційний королівський привілей (монетну регалію).

Найважливішою метою Дорошенка було об’єднання України. Він боляче переживав її поділ і в кожному кроці намагався діяти як гетьман усієї країни, а не тільки Правобережжя. Недарма сучасні історики вбачають у ньому чи не останнього лідера козацької держави, хто ще мав шанс відстояти незалежність.

Уже в 1666–1667 рр. гетьман Петро Дорошенко, маючи міцний тил, розгорнув активну зовнішню політику. Коли Москва й Польща уклали Андрусівський договір, повністю знехтувавши права українців, Дорошенко вдався до рішучого кроку – уклав військовий союз із Кримським ханством. Це був сміливий, хоч і суперечливий крок: ще донедавна татари були для козаків грізним ворогом, та Дорошенко розумів, що без їхньої допомоги не визволити Правобережжя від Польщі. Навесні 1667 р. українсько-татарські сили перейшли в наступ. Гетьман Дорошенко переможно пройшов по польських володіннях у Правобережній Україні, змусивши шляхту тікати. Він досяг того, чого ніхто від часів Хмельницького не міг: Річ Посполита погодилася визнати широку автономію Правобережної Гетьманщини.

За угодою, укладеною під містечком Підгайці 1667 р., польський уряд мусив вивести свої залоги з Брацлавщини і Південної Київщини, фактично визнавши владу Дорошенка на цій території.

Понад те, в тексті договору вперше в історії з’явився термін “Українська держава” (Panstwo Ukrainskie) для означення козацького краю під гетьманською юрисдикцією. Цей знаковий момент показав Європі, що на політичній мапі існує окремий український державний організм (згодом історики наголошували: саме цей прецедент через 250 років надихнув гетьмана Павла Скоропадського назвати свою країну Українською Державою у 1918 р.).

Водночас залежність від Криму означала неминуче зближення з Османською імперією – сюзереном ханства. Дорошенко, бажаючи вивести Україну з-під подвійного гніту Варшави й Москви, уклав 1669 р. союзницьку Корсунську угоду з турецьким султаном. За нею Правобережна Україна приймала османський протекторат, зберігаючи внутрішнє самоврядування, православну віру та козацькі права. Спершу ця комбінація приносила плоди: у 1672 р. союз Дорошенка з султаном призвів до перемоги над Польщею та підписання вигідного для гетьмана Бучацького миру. Польща зреклася претензій на Поділля (його зайняла Османська імперія), зате підтвердила автономію Гетьманщини на решті Правобережжя. Саме тоді, в сяйві короткочасного тріумфу, сучасники величали Петра Дорошенка “сонцем Руїни” – мовляв, у темряві цього лихоліття він сяяв як останній промінь державної надії. Так називається і одна з драм про нього – “Сонце Руїни” Володимира Пачовського.

На жаль, подальша доля цього гетьмана склалася трагічно. Міцної опори ні на Сході, ні на Заході він не здобув: обставини виявилися сильнішими за його мрії. Лівобережжя після його короткого там гетьманування знову відійшло під Москву (там закріпився гетьман Іван Самойлович), а Правобережжя стало ареною виснажливих воєн між Туреччиною та Польщею. Коли турецька армія зазнала поразки під Віднем (1683) і відкотилася від Дніпра, Правобережна Україна залишилася спустошеним краєм без господаря – тисячі родин переселялися на Лівобережжя або в степи. Петро Дорошенко, розчарований політикою султана і втративши підтримку населення, врешті зрікся булави 19 вересня 1676 року. Він передав гетьманські клейноди лівобережному Самойловичу і виїхав на Лівобережжя під царську протекцію. У нагороду московська влада призначила його воєводою віддаленого містечка В’ятки (сучасний Кіров у РФ) – почесне заслання, далеке від рідних земель.

Каплиця над могилою гетьмана Петра Дорошенка у селі Ярославець Волоколамського району Московської області, фото: jnsm.com.ua

Там, на чужині, й минули останні роки того, хто мріяв об’єднати Україну. Тарас Шевченко у своїй баладі із сумом писав, що гетьман Дорошенко доживав віку “сидячи в неволі” десь під наглядом, і про нього забули на батьківщині.

І справді, Петро Дорошенко помер у забутті 1698 р., похований у селі Ярополчому поблизу Москви. Лише легенда оповідає, ніби один православний святий згадав про полоненого гетьмана й наказав змурувати над його могилою каплицю, де щороку правили панахиду за упокій “славного гетьмана”.

В історії та пам’яті

Попри гіркий фінал, постать Петра Дорошенка залишила яскравий слід в українській історії. Його життя – це драматична спроба врятувати козацьку державність у найтемнішу пору Руїни. Недарма образ Дорошенка надихав численних письменників і істориків. Ще Тарас Шевченко у вигнанні, на косаральській пустелі, згадував цього гетьмана як “несправедливо забутого в Україні” та присвятив йому поему “Заступила чорна хмара…”.

У новітній літературі з’явилися романи і п’єси: зокрема, Пантелеймон Куліш у романі “Чорна рада” частково відобразив криваві події часів Тетері та Руїни (прототипом образу полковника Шрама став замучений паволоцький полковник Попович), драматург Людмила Старицька-Черняхівська написала п’єсу “Гетьман Дорошенко”, а вже згаданий Володимир Пачовський охрестив Дорошенка символічним сонцем у своїй драмі “Сонце Руїни”. Історики оцінюють Дорошенка як одного з найталановитіших і найчесніших лідерів того часу – патріота, що прагнув об’єднання розірваної країни і діяв на благо народу серед надзвичайно складних обставин.

Сучасному читачеві історія обрання Петра Дорошенка гетьманом Правобережної України може видатися лише давнім епізодом – та вона сповнена уроків і паралелей. В ній – і трагедія розколу держави між Сходом і Заходом, і небезпека втрати суверенітету через згубні союзи, і водночас приклад самовідданого лідерства та національної єдності. Дорошенко постав на руїнах попередників, щоб на мить зупинити чорну хмару хаосу. Хоча його зусилля не увінчалися тривалим успіхом, пам’ять про “сонце Руїни”нагадує: навіть у найтемніші часи історії знаходяться провідники, готові зі щирим серцем взяти на себе тягар боротьби за державу – і впасти з гідністю, виконавши свій обов’язок.

ЕСПРЕСО

Читайте також: «Своя дитина – понад усе?»: у Тальному скандал навколо списків дітей, яких мали відправити до Фінляндії

Читайте нас також в Telegram!