Геніально показав Україну очима “кіно-ока” – стрічку, яку й досі вивчають у кіношколах світу: 72 роки без Дзиґи Вертова

Він пішов з життя 12 лютого 1954 року в Москві у віці 58 років, хворіючи на рак. Його геніальність, особливо яскраво втілена у фільмі “Людина з кіноапаратом” (1929), продовжує вивчатися в кіношколах усього світу як революційний маніфест нової мови кіно, що звільняє його від театральних впливів і фіктивних сюжетів.

Більше про цього відомого режисера, який творив в Україні, розповість Еспресо.

Ранні роки та шлях до кіно в бурхливому часі

молодий Дзиґа Вертов, фото: Вікіпедія

Дзига Вертов народився 2 січня 1896 року в Білостоці (тоді Російська імперія, нині Польща) у єврейській родині книготорговців. У дитинстві та юності він пережив численні потрясіння: Першу світову війну, революційні події 1917 року та громадянську війну.

Коли родина переїхала до Петрограда (нині Санкт-Петербург), Вертов спочатку вивчав медицину. Але потім зацікавився поезією, музикою та футуризмом.

Після Жовтневої революції 1917 року він активно долучився до нової радянської культури. Хоча свої політичні симпатії він описував як “анархістсько-індивідуалістичні”, а не виключно партійні.

У 1918 році Вертов почав працювати в кіно як монтажер і редактор перших радянських кінохронік. Він швидко став одним із лідерів групи “Кіноки” (кіно-очі), яка виступала за “кіно-правду” – фіксацію реального життя без акторів, сценаріїв і штучності. Так він став радянським кіноаванґардистом.

До речі його псевдонім “Дзига Вертов” походить від українського слова “дзиґа” (дзиґа, тобто дзиґа, що крутиться) та російського “вертеться”, тобто крутиться. У сумі це такий своєріжний символ вічного руху та динаміки, чим власне і займався постійно митець.

Внесок у кіно: від “Кіно-правди” до шедеврів

Вертов створив серію новин “Кіно-правда” (1922–1925) – 23 випуски, де вперше поєднав документальні кадри з експериментальним монтажем, анімацією, прискоренням та уповільненням і рефлексією над самим процесом зйомки.

Його найвідоміші роботи:

• “Кіно-око” (1924) – ранній маніфест теорії “кіно-ока”, де камера бачить більше, ніж людське око і тим самим дозволяє глядач зазирнути туди, куди не всі можуть дивитися.
• “Людина з кіноапаратом” (1929) – абсолютний шедевр, знятий на студії ВУФКУ (Всеукраїнське фото-кіно управління) в Києві, Одесі та Харкові (з елементами з Москви). Фільм без сюжету, акторів чи інтертитрів показує “день з життя” радянського міста через тисячі кадрів: робота заводів, спорт, народження дитини, весілля, похорон, кінотеатр – усе в шаленому монтажі.
• “Ентузіазм. Симфонія Донбасу” (1931) – один із перших радянських звукових фільмів і перший повнометражний звуковий документальний фільм у СРСР, присвячений індустріалізації. Вертов став піонером художнього використання звуку в кіно: він перетворив індустріальні шуми Донбасу на музичну й монтажну симфонію. Стрічка була створена на українській кіностудійній базі ВУФКУ, і саме з українського виробничого контексту почався один із найрадикальніших експериментів раннього радянського звукового кіно.

фото: Вікіпедія

Як відзначає Локальна історія, якщо вірити щоденнику Дзиґи Вертова, то переглянувши його першу звукову стрічку “Ентузіязм. Симфонія Донбасу” Чарлі Чаплін стрибав від захвату. Він не міг уявити, що індустріальні звуки можна організувати так, щоб вони здавалися прекрасними.

Чому “Людина з кіноапаратом” досі вивчається в кіношколах світу

фото: соцмережі

Людина з кіноапаратом визнана одним із найголовніших документальних фільмів усіх часів: у рейтингу британського Sight & Sound вона посідала перше місце серед документальних стрічок.

Цей фільм – справжня революція в кіно. Вертов створив нову мову: монтаж як головний інструмент, камера як “око”, що проникає в реальність глибше за людину. Він демонструє сам процес зйомки та монтажу (його дружина Єлизавета Свілова в кадрі ріже плівку), роблячи глядача співтворцем.

Цей фільм вплинув на французьке правдиве документальне кіно cinéma vérité 1960-х, сучасний документальний стиль, відеокліпи та навіть цифрове мистецтво.

Сьогодні його називають одним із найкращих документальних фільмів усіх часів. Він вивчається в кіношколах як приклад чистого кіно, вільного від наративу, де техніка (спліт-екрани, подвійна експозиція, стоп-кадри) стає мистецтвом. Його ідеї про “життя зненацька” та “кіно-око” формують розуміння документалістики як інструменту показу правди, яка емоційно говорить до глядачів без слів.

Дискусія про національну приналежність: єврей, радянський, український?

фото: соцмережі

Вертов народився в єврейській родині в Білостоці (тоді Російська імперія), русифікував ім’я на Денис Аркадійович, але псевдонім узяв український (“дзиґа” – українське слово). Він працював переважно в радянському контексті, помер у Москві, ніколи не заявляв про себе як про українця чи росіянина. По суті, його ідентичність була розмита і відповідала радянській концепції інтернаціональності.

Однак значна частина його ключових робіт (включаючи “Людину з кіноапаратом”) знята в Україні на студіях ВУФКУ (Одеса, Київ). Вертов переїхав до України після конфліктів у Москві, щоб мати творчу свободу. Багато дослідників (особливо в Україні) вважають його частиною українського кінематографа – поряд з Довженком чи Параджановим (який, до речі, народився у Грузії і вважав себе вірменином, але працював в Україні та асоціювався з українською культурою). Вертов не акцентував національну ідентичність, але його псевдонім і українські зйомки роблять його спадщину важливою для українського кінематографу.

Дзига Вертов – це втілення авангарду, що прагнув змінити світ через камеру. Його фільми, особливо “Людина з кіноапаратом”, залишаються важливим у світовому кіно, бо показують, що фільми можуть бути не лише розповіддю, а й способом бачити реальність по-новому.

espreso.tv

Читайте також: Маршрути безбар’єрності: у Тальному розпочинають системну роботу над доступним містом

Читайте нас також в Telegram!