Вісті Черкащини Евакуація, хулігани й принцеса у вагоні: залізничник зі Сміли розповів про життя на рейках
– Покажіть, будь ласка, свої паспорти, документи. Так, у вас перше та друге місця. Тримайте, – каже провідник Сашко пасажирам, що стоять на пероні біля вагона поїзда «Черкаси – Київ.
«18000» приїхав у Смілу на станцію імені Тараса Шевченка, щоб зустрітися з Олександром Голубенком. Він 19 років працює на залізниці й захоплюється своєю роботою дотепер. На початку повномасштабного вторгнення черкащанин долучився до евакуаційних поїздів, із яких зміг повернутися додому уперше за 28 днів.
В інтерв’ю Сашко розповів про звуки ракет, галас на перонах, переповнені вагони у перші дні вторгнення. А ще про те, що любується країною з вікна поїзда, слідкує, щоб не зникали підсклянники, бо це все зі своєї кишені доведеться відшкодовувати. Розповів і про принцесу в купе Укрзалізниці, Макса Барських і хуліганів, які зривають стоп-крани.
– Працюю чотири через чотири. Думаю, швидше б вже додому. Приїжджаю з роботи і думаю: швидше б побачити пасажирів, поспілкуватися з ними. Нещодавно їхав із таким цікавим пасажиром, він ходить у море. Розповідав, як був то в Америці, то в Антарктиді. Я навіть не помітив, як минув рейс, – пригадує Олександр.
Про початок вторгнення і евакуаційний поїзд. Або кому горе, а кому – заробіток
За два тижні до повномасштабного вторгнення ми слідкували за військовими пересуваннями чи то тренуваннями, які показували по телевізору. Пам’ятаю, як на Водохреще з напарником ходили на море в Маріуполі. Між рейсами було чотири години, часу вистачало. Я ще й занурився, як треба, тричі. І тоді ще подумав, що влітку на маріупольський рейс буде не проштовхнутися – море ж.
Повернувся, здав зміну і тоді по телебаченню побачив путіна, який розповідав про якусь «демілітаризацію». А вранці, щойно з дівчиною зробили каву, задзенчали вікна, відкрилися фіранки. Ми подивилися одне на одного, кажу: «Війна». Ми впали на підлогу і чуємо другий приліт. Вона побігла до дітей, а я – на роботу. Це навіть не обговорювали й дзвінка не чекав від керівництва.
Зустрілися в п’ятьох: із начальником підприємства, його двома заступниками, трактористом. Відпрацювали день з бомбосховищами… І погнав у військкомат. Прийшов наш воєнком, кажу: «Зброю ж дають, я теж хотів би взяти». А наш складач уже був у залізничній формі з автоматом, відповідає: «Людей вистачає». Хлопців було багато, чергами стояли. Тільки зараз розумію, чому він тоді сказав: «Ви ще будете потрібні, йди на свою роботу».
У цей же вечір повідомили, що треба змінювати колег на одному з евакуаційних поїздів. Тоді звучали сирени безперестанку, на вулиці – темнота, бо дотримувалися світломаскування. Перші дні – на пероні тисячі людей, штовханина, крик, плач. Поліція тримала периметр, щоб люди не попадали на рейки. Одна дитина таки впала під вагон, але не забилася. Хтось ногами не перебрав – його натовп зносив, я ледь встигав відходити, а потік людей ішов у вагон. Пускали всіх: насамперед – жінок і дітей, також чоловіків, які мали видиму інвалідність, і пенсіонерів. Три-чотири на нижню полицю, три-чотири на верхню. Так само навпроти. Решта місця – сумки. Але всі розуміли, що можна вмістити більше людей. Тому дехто навіть не сидів, а стояв.
Поїзд прибув на станцію імені Тараса Шевченка близько першої години ночі. Вагони були завантажені людьми: купе, проходи, тамбури – забиті, хоч був мороз. Нас попередили, що нам як провідникам місця не було. Попередні провідники протиснулися зі своїми речами на вихід і зайшла наша зміна. Та коли побачив всередині дітей, мам із дітьми на руках, плач, зрозумів, що ще можна помістити пасажирів, хоча вже не можна було ходити по вагону. Здавалося, що він, як гармошка, збільшувався, вантажили всіх.
Коли ми рушили, не надав одразу цьому значення, але крикнув: «Відключіть всі в телефонах геолокацію, вимкніть їх за можливості». І настала тиша. А потім жіночка звертається до мене: «А ви наш чи хто ви такий?» Кажу: «Так, ваш провідник». Вона відповідає: «А ми думали, що нас вже захопили. Була ж провідниця, а тут зайшли дядьки».
Під час дороги кожен говорив про те, що втратив. Діти, як діти – радісні, гралися. Їх було багато, вони спілкувалися, перегукувалися. А в очах матерів – сльози, страх і невідомість. Я намагався бути зібраним, як кулак, відчував згуртованість.
Запам’яталося, коли ми заїхали у Вапнярку і летіла «крилата». Цей звук, хвіст. І бачу, як маму з дитиною на руках починає трусити, маля плаче. Я не знав, як їм допомогти, тому взяв її за руку і тремтіння минуло.
Емоції пробило в Хмельницькому. Поїзд їхав із Дніпра майже добу до станції Шевченка. А звідси до Хмельницького, певно, два дні добиралися. Тоді то там дорогу розбили, то там: шукали, як виїхати. Не було вже води: не те що в туалет сходити, а й питної. Найстрашніше і боляче було бачити людей, які з однією сумкою. Жахіття – бачити сльози: собачка, кіт і сумочка. Це страшно.
Коли доїжджали до вокзалу в Хмельницькому, чули з перону: «Кому воду, їжу?», місцеві запитували, скільки дітей, якого віку їдуть. Люди залишилися без будинків, їхали в нікуди, голодні, не знали, чи доїдуть. Львів уже був переповнений, тому пасажирів забирали автобусом з ближніх станцій. 28 днів ми не виходили з поїзда.
Найбільше запам’яталося, як їхав з нами «табір» і вони «працювали». Тоді, як і зараз, я їхав у купейному вагоні, возили по 155-160 людей з сумками, хоча вагон розрахований на 36-ть. Та, кому горе, а кому – заробіток. Ніяк їх не перевіриш, бо квитків не було, вивозили всіх. Ще й з’ясували, що ми їх назад привезли в Дніпро. На станції були поліцейські, але допомогли захисники з територіальної оборони. Кажу їм: «Пацани, «табір» працює, гроші пропадають у людей, вони користуються ситуацією і з нами катаються». Спрацювали без зайвих питань. Більше цих, які «працюють», не було.
Майже через місяць, коли повернувся додому, побачив свою каву. Тоді, коли ми впали з дівчиною від вибуху, вона так і залишилася стояти. Холодна. Видихнув. Слава Богу, живий-здоровий. На наступний день знову – дзвінок і знову евакуація. У такому режимі працювали близько двох місяців.
Будень провідника
Коли студенти-залізничники завершують навчання, мають відбути три поїздки поспіль – це стажування. Лише після нього мають право виходити на роботу. У мене було 12 днів стажування і на останній, пам’ятаю це було у Львові, взявся за поручень у вагоні і кажу: «Дивіться, я тримаю вагон – і він не хитається». Провідниця, моя наставниця, каже: «Сань, тебе вкачало». Відповідаю їй: «Та ні, все нормально». Мабуть, тому й потрібне стажування, щоб людина або спрацювалася, або ні. Більше не захитувало. Ходити з чотирма склянками в обидвох руках – це нормально.
До зміни готуюся ще із дому. Головне – це продукти, бо їсти щось чотири дні треба. Беру контейнери: мама, дружина готують. З’їдаю все за день-два, а потім – бабусі зі смачними пиріжками. Є вже знайомі, як торгують на перонах, можна в них замовити пельмені, наприклад. А на великих станціях у нас є їдальні, де можна поїсти і перше, і друге, і третє.
Приходжу на роботу, далі – планірки, інструктажі. Отримуємо засоби гігієни, чайне, білизну для пасажирів. Вже йдучи по перону, звертаю увагу на свій вагон: чи все нормально під ним, чи всі агрегати в нормі. Всередині перевіряю майданчики, чи зачиняються двері, перевіряю ручні гальма, вогнегасники. За один прохід по вагону сканую: чи на місці фіранки, матраци.
Половина життя провідника минає в поїзді. Є купе, де провідники відпочивають, якщо мають напарника. Є й робоче купе, де електроніка, саме там вмикаємо для вагона світло, «хвости», кип’ятильник, робимо чаї, ведемо документацію.
Посадивши пасажирів, пропоную їм кави й чаю. Це вже, як традиція. А наші склянки! Кожний хоче взяти їх собі на пам’ять. Тому ми слідкуємо, тримаємо в голові, куди дав три склянки, куди чотири. Якщо підсклянника немає, тоді вже вираховують з мене, як то кажуть, за гроші.
Зі мною їхала бабуся така цікава. Перед тим, як видати білизну, я це зазначаю в документації. Приходжу до неї – немає білизни, не віддає. Сусіди її показують – у сумці. Каже мені: «А як купила». Але це разова послуга. Долучилися ще пасажири й насилу ми їй пояснили, що не може коштувати комплект білизни таких грошей. А ще часто крадуть рушники. Щоб мінусу в зарплаті не було, ми за цим слідкуємо.
Речі в пасажирів можуть зникати. Краще не класти на видні місця телефони. Пасажири думають, що провідник чи сусіди придивляться. Але ні: сусіди заснуть, я не в кожне купе можу заглянути. Проте, якщо сталася крадіжка, за регламентом, ми повідомляємо про це начальника поїзда, він викликає поліцію й складають акт. Якщо хтось губить речі, теж викликаємо начальника поїзда, просимо бути двох людей свідками і складаємо акт. І здаємо все загублене на кінцевій станції.
Який ще будень провідника? В дорозі любуюся через вікно пейзажами. Наша Україна дуже красива, куди не поїдеш – у кожному регіоні красиво по-своєму. А як у Крим могли їздити, то наче інша природа: дині, кавуни бачиш, а лісів вже немає, де-не-де – кущ.
Читайте також. Українське кіно: історія та добірка фільмів, що має побачити кожен черкащанин.
Історії про принцесу-пасажирку й хуліганів, які зривають стоп-кран
Зі мною їздили немало знаменитих людей, наприклад, Максим Барських. Дуже простий хлопець, нікому не відмовляв, якщо просили сфотографуватися.
А взагалі кожен день – як не прикол якийсь, то інцидент. Це було давно, тільки починав працювати. Із Донеччини і Дніпропетровщини їхали спортсмени в Умань на змагання з карате. У моєму вагоні – дніпряни, а в сусідньому – донеччани. Чую двіж, прибігаю – вони побачили мене й зупинилися. Питаю: «Хто кого?», мої кажуть: «Ми їх!».
Одного разу зі мною їхала східна принцеса в хіджабі, її супроводжував здоровезний тілоохоронець. І коли він зайшов, всі розступалися. З нами розмовляла її помічниця і тілоохоронець, вона ж мовчала. Проходжу, роздаю чаї, дивлюся, а принцесі на ніч миють ноги.
До слова, провідники ж можуть сходити в душ у депо, якщо треба частіше, можна скористатися туалетом у своєму вагоні. У спекотну погоду – взяв і облився з голови до ніг.
Із менш приємних історій – охочі зірвати стоп-кран у поїзді. І таке в нас теж було. Звісно, цього краще не робити, особливо пасажирам. Це має робити людина, яка знає, як не нашкодити колісним парам. Коли зриваєш стоп-кран, на колесах через гальмування утворюються «повзуни», «навари» – деформація. Перевіряють колеса оглядачі вагонів або так звані «стукачі» – люди з музикальним слухом, які ходять і стукають по колесах, вони чують: якщо глухий звук – поломка. Прилади не так «чують», як «стукачі».
Тож стоп-кран зривають, коли пожежа, загроза безпеці й коли щось сталося з вагоном: чути незвичний звук, наприклад, стукає щось. А на людину, яка зірвала стоп-кран безпідставно, складають акт. Викликаємо начальника поїзда й пояснюємо йому, машиністу, чому зірвали стоп-кран. А що роблять із порушниками, це вже запитайте начальника поїзда.
Частіше проблем додають нетверезі. Такі люди шабушні, емоційні, кожний собі «лев». Стараєшся його тримати, щоб він не чіпав, не провокував пасажирів. Садиш до себе в купе й спілкуєшся.
Багато людей падають з верхньої полиці, травмуються, але ми даємо ремені. Слідкуємо, щоб вони прикріпили їх. Доводиться допомагати: тихенько прийду й причеплю.
За все життя вже знаю графік руху поїзда, пасажирів, які часто їздять. Вони, якщо раз проїхалися з провідником, то намагаються брати квиток у твій вагон. Знають, що тут тепло, чисто, що їх обслужать, усміхнуться їм.
Усі пасажири, які приходять поговорити, розповідають про життя. Думаю, що кожний провідник, це психолог по життю. Веземо щодня по 52 людини, якщо в плацкарті. Хоч кілька слів, але скажеш кожному: «Добрий день», «Як справи?», «Що ви хотіли?».
Розмова з провідником Олександром Голубенком
Зі скандальними пасажирами найпростіше говорити. Запитую ім’я в головного бешкетника. А потім приходжу й пропоную: «Сашо, а чаю хочеш?». І він вже відчуває гордість, що з-поміж усіх пасажирів звернулися саме до нього. І з цього «вовка» він стає другом. У нас є психологи на роботі, але найкраща практика – життя.
Інтерв’ю «18000» з провідником поїзда
Авторка – Ірина Малюкова
Текстова версію інтерв’ю – Вікторія Нянько
