День, що змінив долю Закарпаття: 26 листопада 1944 року край вийшов зі складу Чехословаччини

Детальніше розповість “Еспресо.Захід”.

Закарпаття перед листопадом 1944-го: між Чехословаччиною, Угорщиною і Україною

Після Першої світової війни Закарпаття стало частиною Чехословаччини, формально — з правом автономії, але насправді без самоврядування. Українців усували від влади, утискали мову й культуру, а натомість просували “русинство” — ідентичність, орієнтовану на Росію. Попри це, частина місцевої еліти плекала надію на єдність із іншими українськими землями.

У 1938–1939 роках, на тлі розпаду Чехословаччини, Угорщина окупувала край і жорстко переслідувала українське життя: закривала організації, арештовувала активістів, насаджувала мадяризацію. У відповідь частина закарпатської молоді втекла до СРСР або пішла в підпілля.

У 1944 році Червона армія в ході Східно-Карпатської операції витіснила німецько-угорські війська з території Закарпаття. 26 жовтня було визволено Мукачево, наступного дня — Ужгород. Місцеве населення зустріло радянських солдатів як визволителів. Повернення чехословацької адміністрації, всупереч домовленостям, не відбулося — радянське командування взяло керівництво на себе та почало сприяти створенню народних комітетів, які стали опорою нової влади.

Скликання історичного з’їзду: народні комітети беруть владу

Одразу після вигнання окупантів на Закарпатті розгорнувся масовий рух за вихід краю зі складу Чехословаччини та приєднання до радянської України. Ще до прибуття радянських військ ініціативні групи патріотів і підпільників почали формувати у містах і селах народні комітети – зародки нового самоврядування. Ці комітети створювалися як тимчасові органи влади та швидко здобували підтримку народу, адже вже першими своїми рішеннями вони прагнули покращити життя. Зокрема, нова народна влада заходилася націоналізовувати банки й великі підприємства, конфісковувати поміщицькі землі та передавати їх селянам, дбати про відбудову господарства, допомагати жертвам війни. Такі кроки показали людям, що комітети “піклуються про людей”, і тому населення масово підтримало їх діяльність.

Організаційну і кадрову опору новим органам забезпечувала Комуністична партія Закарпатської України (КПЗУ) – щойно створена структура, приведена “на багнетах” Червоної армії

12 листопада 1944 року в Ужгороді було обрано міський народний комітет зі складу 55 осіб, і саме він виступив ініціатором скликання з’їзду всіх народних комітетів краю. Протягом жовтня–листопада в селах і містечках відбувалися установчі збори та мітинги, на яких громади відкрито підтримували ідею возз’єднання з Радянською Україною. Повсюдно ухвалювалися резолюції про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини та про бажане входження до УРСР. Ці рішення місцеві громади передавали як наказ своїм делегатам, обраним представляти населення на майбутньому крайовому з’їзді. Фактично воля народу формувалася “знизу”, але під пильним керівництвом радянських військових та комуністичних функціонерів.

Для проведення великого форуму обрали місто Мукачеве – одне з найбільших у краї, що мало зручне сполучення. Датою з’їзду призначили 26 листопада 1944 року, а місцем – міський кінотеатр “Перемога” (колишній “Скала”) на центральній площі міста. Радянська військова влада подбала про організацію: військовими вантажівками вчасно звезли делегатів з усіх куточків Закарпаття, заздалегідь підготували тексти промов і проект Маніфесту, матеріально забезпечили проведення зібрання. Як згадували очевидці, радянські офіцери і представники спецслужб були постійно присутні, непомітно контролюючи “народну волю” на форумі.

Мукачівський з’їзд 26 листопада 1944: делегати та перебіг

Делегати першого з`їзду Народних комітетів Закарпатської України голосують за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною, 26 листопада 1944 р. ДАЗО

На Перший з’їзд народних комітетів у Мукачеві з’їхалися представники фактично з усього краю. У роботі форуму взяли участь 663 делегати від 12 округ (адміністративних округів Закарпаття) – селян, робітників, вчителів, священників, службовців, дрібних ремісників та інтелігенції. Окрім делегатів, у залі були також понад сотня запрошених гостей і спостерігачів. Урочисте засідання відкрив голова Мукачівського міського комітету Микола Драгула, після чого пролунали вітальні слова на адресу визволителів – Червоної армії та Йосипа Сталіна, під оплески залу.

Радянські військові були присутні непомітно, але всюдисуще – як згадують, у президії сиділи офіцери НКВД, пильно спостерігаючи за ходом заходу.

Зі звітними доповідями перед з’їздом виступили керівники нової влади. Голова Ужгородського народного комітету Петро Сова виголосив промову про важливість створення народних комітетів та їх роботу для відродження краю. А секретар ЦК КПЗУ Іван Туряниця присвятив свою доповідь великій історичній події – визволенню Закарпаття від фашистських окупантів – і детально проаналізував прагнення закарпатського народу возз’єднатися зі своєю “матір’ю-Україною”. Він нагадав, що закарпатці століттями були відірвані від українського національного життя і приречені на злидні та асиміляцію під чужинецькою владою, тому тільки повернення до лона єдиного українського народу здатне гарантувати їм вільний розвиток. Ці ідеї – про “віковічну мрію” возз’єднання і про вдячність Червоній армії за визволення – підтримали у своїх виступах всі промовці на з’їзді. Представники селянства, робітництва, інтелігенції один за одним підходили до трибуни, щоб заявити: настав час історичної єдності з Радянською Україною, іншого шляху нема.

Микола Драгула у вступному слові підкреслив, що закарпатці навчилися не допускати розбрату між собою і готові боротися за своє щастя у єдиній сім’ї з українським народом. Ці промови викликали бурхливі оплески. Зала міського кінотеатру “Перемога” була переповнена, люди стояли навіть у проходах – ніхто не хотів пропустити момент, коли вирішується майбутнє рідного краю. Нарешті слово взяв голова президії з’їзду Іван Туряниця, який зачитав підготовлений проект ключового документу – Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною.

Основні положення Маніфесту

Маніфест, запропонований на розгляд з’їзду, складався лише з преамбули та чотирьох чітких пунктів–постанов, але його значення було воістину доленосним. В документі Перший з’їзд народних комітетів постановляв одноголосно таке:

Возз’єднати Закарпатську Україну зі своєю Великою матір’ю – Радянською Україною, і вийти зі складу Чехословаччини. (Цим пунктом з’їзд фактично проголошував відокремлення краю від ЧСР та його бажане приєднання до УРСР).

Звернутися до Верховної Ради УРСР і Верховної Ради СРСР з проханням включити Закарпатську Україну до складу Української РСР. (Йшлося про юридичне оформлення акта возз’єднання двома зацікавленими державами).

Обрати Народну Раду Закарпатської України як єдину центральну владу краю, діючу по волі народу. (Створювався найвищий орган влади – Народна Рада – покликаний керувати Закарпаттям до завершення возз’єднання).

Уповноважити і зобов’язати Народну Раду Закарпатської України здійснити рішення з’їзду про возз’єднання. (Народна Рада мала реалізувати на практиці усі необхідні кроки для входження краю до складу УРСР).

Маніфест було поставлено на відкрите голосування, і делегати підтримали його одноголосно – підняли руки всі як один, під схвальний гул залу. Підписання документу відбулося негайно на сцені: делегати по черзі підходили і ставили підпис (ті, хто були неписьменні – ставили хрестик чи відбиток пальця) під історичним текстом. “Виконуючи волю всього населення краю”, – як зазначено в ухвалі, – з’їзд з великим піднесенням затвердив Маніфест про возз’єднання. На знак підтримки цього рішення майже все доросле населення Закарпаття згодом приєдналося до маніфесту: протягом наступних кількох тижнів під ним поставили підписи близько 300 тисяч осіб, тобто фактично всі жителі краю виборчого віку. Таким чином, волевиявлення народу було оформлено документально і публічно – для світу продемонстрували, що Закарпаття добровільно прагне стати частиною радянської України.

На завершення роботи з’їзд обрав склад нової верховної влади – Народної Ради Закарпатської України (НРЗУ) у кількості 17 осіб. Головою НРЗУ делегати затвердили Івана Туряницю (колишнього партизана і лідера КПЗУ), його заступниками – Петра Сову та Петра Лінтура. Відтепер Народна Рада отримувала всю повноту влади в краї, їй підпорядковувалися місцеві народні комітети. З’їзд поставив перед НРЗУ завдання керувати політичним і господарським життям Закарпаття та довести до кінця об’єднання з Українською РСР. Так завершився цей історичний форум, що увійшов в історію краю як Перший (і фактично останній) з’їзд народних комітетів Закарпатської України.

Реакція: населення, Москва і міжнародна спільнота

Більшість закарпатців щиро підтримали рішення з’їзду, сподіваючись на об’єднання з рештою українських земель і на нове життя без гніту чужинців. Свідченням тому стала масова кампанія збору підписів під Маніфестом – майже кожен мешканець краю з радістю поставив свій підпис або знак, підтверджуючи волю возз’єднатися з “матір’ю-Україною”. Сучасники згадують, що звістку про майбутнє приєднання зустріли з ентузіазмом: по селах били дзвони, люди влаштовували імпровізовані мітинги, прославляючи єдність з українським народом.

Водночас не можна заперечувати, що частина населення ставилася насторожено або нейтрально до нової влади. Дехто з закарпатців, особливо ті, хто пам’ятав комуністичні репресії у радянській Україні чи не бажав іти до Червоної армії, побоювалися радянізації краю. Зафіксовано випадки, коли молоді хлопці тікали в гори, щоб уникнути мобілізації до Червоної армії. У перші місяці нової влади мали місце й ексцеси: радянські спецслужби (СМЕРШ) проводили “зачистку” потенційних опонентів, зокрема переслідували активістів колишньої Карпатської України (1939 р.), які могли б пропагувати ідею незалежності або повернення до Чехословаччини. Одна з таємних депеш чехословацького підпілля повідомляла в Лондон, що на Закарпатті панує “терор політичної служби Червоної армії”, і просила уряд у екзилі втрутитися. Проте в широких масах населення опору не спостерігалось – після важких років війни та окупації люди прагнули миру і вірили, що в Союзі їх чекає краще життя.

Радянський Союз від самого початку ставився до питання Закарпаття стратегічно. Кремль не збирався повертати цей прикордонний регіон під контроль Праги – Сталін бажав встановити на українсько-словацькому кордоні радянську присутність. Тому Москва фактично спрямувала і скоординувала весь процес возз’єднання. Ініціатива скликати з’їзд і текст Маніфесту були заздалегідь підготовлені за участі радянських радників (за даними істориків, остаточний варіант Маніфесту написали в Москві). Представники НКВД контролювали хід зборів, щоб не допустити “небажаних” сценаріїв. Така позиція пояснювалася як імперськими інтересами СРСР, так і офіційною доктриною про “возз’єднання всіх українських земель під братерським прапором Радянського Союзу”. Формально керівництво радянської України – зокрема Микита Хрущов, який на той час очолював Компартію України – гаряче підтримало прагнення закарпатців. Уже 1 грудня 1944 року Президія Верховної Ради УРСР привітала Народну Раду Закарпатської України з нагоди “возз’єднання нашої древньої землі з Радянською Україною” (йшлося про Закарпаття) і запевнила у всебічному сприянні. За вказівкою з Москви в радянській пресі та пропаганді події в Закарпатті подавалися як тріумф історичної справедливості: наголошувалося, що здійснилася віковічна мрія закарпатського народу – повернутися до лона рідної сім’ї братніх українських народів у складі СРСР.

Водночас радянська влада не терпіла жодної альтернативної думки: провідники Карпатської України 1938–39 років, які заклали підвалини ідеї єднання, опинилися під репресіями. Зокрема, колишнього президента Карпатської України Августина Волошина органи НКВД заарештували в Празі та таємно вивезли до Москви, де він загинув у Бутирській в’язниці в липні 1945-го – ще до офіційного входження Закарпаття до СРСР. Таким чином, Москва усунула потенційних конкурентів комуністичного впливу, повністю монополізувавши керівництво процесом возз’єднання.

Події на Закарпатті розгорталися на очах всієї Європи, адже в той самий час завершувалася Друга світова війна і перекроювалася карта континенту. Для Чехословаччини втрата Підкарпатської Русі (офіційна назва Закарпаття) стала болючим питанням. Президент Едвард Бенеш і його еміграційний уряд спершу протестували проти односторонніх дій СРСР у цьому регіоні. До Ужгорода був направлений уповноважений представник чехословацького уряду, дипломат Франтішек Немець, для відновлення адміністрації. Проте радянська влада фактично ізолювала його від впливу на ситуацію. 5 грудня 1944 року Народна Рада Закарпатської України офіційно видала декрет про припинення зв’язків з уповноваженим представником уряду ЧСР – тобто вислала чеського емісара за межі краю.

Поставлений перед доконаним фактом і розуміючи реальну силу СРСР, уряд Чехословаччини поступово схилявся до переговорів із Москвою. Тим більше, що і в самій післявоєнній Чехословаччині вплив прорадянських сил зростав. У січні 1945 року в Братиславі прем’єр-міністр Чехословацького уряду Зденєк Фірлінгер (відомий своїми прорадянськими поглядами) заявив, що питання про Закарпаття буде вирішене “відповідно до волі населення Карпатської України”. Фактично Прага погоджувалася врахувати результати волевиявлення закарпатців.

На міжнародній арені західні союзники по антигітлерівській коаліції (США, Велика Британія) не чинили серйозних перепон радянським планам щодо Закарпаття. Це пояснювалося як визнанням радянського внеску в перемогу, так і домовленостями про сфери впливу у Східній Європі. Для них питання Закарпаття було другорядним і сприймалося радше як двостороння справа Москви та Праги. Зрештою, навіть чехословацька сторона визнала масовий характер руху закарпатців за приєднання до УРСР. Той-таки посланник Ф. Немець телеграфував президенту Бенешу, що “рух на Закарпатській Україні за відокремлення від республіки і приєднання до Радянського Союзу… треба визнати за рух народний і масовий”.

Ця заява стала важливим сигналом: чехи дали зрозуміти, що не будуть силою утримувати Карпатську землю. Водночас для Угорщини – колишнього окупанта – питання Закарпаття взагалі було закрите: оскільки Угорщина програла війну і перейшла під контроль союзників, вона не мала жодного голосу щодо майбутнього краю (тим більше, що на той момент у самій Будапешті вже формувався прорадянський уряд).

Наслідки з’їзду: угода з Чехословаччиною і входження Закарпаття до УРСР

Рішення Першого з’їзду народних комітетів у Мукачеві запустило остаточний процес юридичного оформлення переходу Закарпаття до складу Радянської України. Протягом першої половини 1945 року тривали дипломатичні переговори між урядами СРСР та Чехословаччини. Кульмінацією стало підписання 29 червня 1945 року в Москві двостороннього договору, за яким чехословацька сторона погодилася передати територію Підкарпатської Русі Радянському Союзу. В тексті цієї угоди, зокрема, урочисто зазначалося, що “Закарпатська Україна… возз’єднується, в згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, … зі своєю прадавньою батьківщиною – Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки”. Від радянської сторони договір підписав нарком закордонних справ В’ячеслав Молотов, від Чехословаччини – прем’єр-міністр Зденєк Фірлінгер та міністр закордонних справ Владимир Клементіс. Представників самої Закарпатської України на церемонію не запросили – долю краю вирішували без його безпосередніх посланців, адже Народна Рада вже виконала свою місію.

Після підписання договору залишалося формально включити Закарпаття до складу УРСР. Це зайняло ще кілька місяців. 22 січня 1946 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ про ліквідацію республіки Закарпатська Україна (тимчасового автономного утворення) і створення замість неї Закарпатської області у складі УРСР. А 25 січня 1946 року Президія Верховної Ради УРСР своїм указом поширила на новостворену Закарпатську область юрисдикцію радянської України. Ці рішення фактично розпустили Народну Раду та інтегрували усі місцеві органи управління в загальносоюзну систему. Жодного представника від Закарпаття до Москви на фінальне затвердження теж не запросили – всі процедури були суто формальними.

Так Закарпаття остаточно стало частиною Української РСР.. Для радянської пропаганди це було завершення возз’єднання всіх українських земель у єдиній державі, що знаменувало завершення багатовікової боротьби українців за соборність. Звісно, втішна риторика замовчувала, що об’єднання відбулося під проводом комуністичної Москви і ціною встановлення тоталітарного режиму.

ЕСПРЕСО

Читайте також: У Тальному відзначили кращих працівників сільського господарства та ветеранів галузі

Читайте нас також в Telegram!