Біля Буцького каньйону не прибирають сміття (фоторепортаж)

Стара дамба розділяє селище Буки Маньківського району на дві половини. З одного боку – колишнє водосховище, яке густо поросло очеретом. З іншого – пороги Гірського Тікича й знаменитий каньйон.

Іду лівим берегом. Майже відразу біля дороги бачу сміттєзвалище й примітивний туалет. Дядько Андрій живе поряд. Він викидає сміття.

– Скільки разів говорив головисі аби найняла людину. Є жіночка з підводою і конем. Погоджується щопонеділка вивозити сміття за 800 гривень у місяць. Але в чому проблема нашої влади? В тому, що вона всього боїться і нічого не хоче робити.

Погоджується показати місцеві красоти.

– Я колишній льотчик. В Узині служив, може, чув? Там були стратегічні бомбардувальники. А потім жінки не стало і я переїхав сюди на батьківщину. Ось у сусіда відпочивальники горіхи крадуть.

– Петрович, ану розкажи кореспонденту про свої біди.

Петрович ріже дрова. Розказує, що насадив вздовж берега горіхи.

– Туристи приїжджають і трясуть їх. А дозволу не питають. Он зламали дві гілляки від ліщини. І нічого, совість не мучить. 90% туристів нормальні люди, але трапляються й винятки.

Дядько Андрій продовжує обурюватися.

– Ти бачиш під скалою чорне рядно натягнуте? Це ж мабуть туалет туристи облаштували.

Іде туди.

– Точно. Ніхто ж не буде за півкілометра ходити в туалет. Ось тут і справляють нужду. Туристи дивуються. Питають, чи точно вхід безплатний? А чого? Можна було би з них по 50 гривень брати за вхід у каньйон. От і знайшлися би гроші на прибиральницю.

Подружжя Інна й Олександр із дітьми приїхали бусом із Запоріжжя.

– Ми тут уперше. Вчора були в каньйонах поблизу Вознесенська. Але тут краще. Ціни в магазинах помірні. Такі ж, як у Запоріжжі.

Дядько Андрій показує рукою місце, де він у дитинстві вудив коропів.

– Ось тут не одного витягнув. Он із тої скали ми в дитинстві стрибали. Але ж води в Тікичі тоді було вдвічі більше. Глибина була страшна. А зараз вода зелена й мілко. Рибу вибили електровудками.

Піднімаюся схилом угору. На скелі – ще один намет.

– Ми із Смоліно Кіровоградської області, – каже чоловік. Представляється Костею.

– Їздимо сюди щороку. Нічого в магазинах не купуємо. Все беремо своє.

Його син шестирічний Тимофій намагається пилкою розрізати стару суху гілляку. Пилка їздить стовбуром, але малий наполегливий.

– Два роки тому тут було сміття немеряно, – каже Костя. – Зараз ніби менше. Туристи самі прибирають. Воду беремо в криниці. Туалет он у городах, дерев’яний.

З високої скелі лівого берега відкривається вид на закинуту Буцьку ГЕС. Її відновлюватимуть наступного року. Відвідний канал Гірського Тікича заведений аж на гору. Вода падатиме з висоти кількадесят метрів. ГЕС буде найпотужніша на Гірському Тікичі.

Унизу в розщелині скель ще один намет. Тут відпочивають киян Михайло й Світлана. В улоговині межи каміння – джерело. Вода б’є просто зі скелі. На камінні – напис. «Поклонися криниці, поклонися водиці й не плюй у неї!»

– Ми від стіни відсунулися, каже Михайло. – Уночі був туман і кілька камінців зі скелі зірвалося. Тут уже два дні, але плануємо затриматися ще. Дуже подобається. Шкода тільки, що ночі й ранки стають холодними.

У долині дві прямовисні скелі одна навпроти одної. Краєвид псує зелена вода, що цвіте. Фотографую й знову видряпуюся на гору. Тут світить сонце і тепло. У долині ще висять залишки туману, раннє павутиння й на влоговинах у камінні залишки вчорашнього дощу.

Юрій СТРИГУН