Більшовицькі війська здобували Київ під гаслами ”Смерть буржуям и украинцам!”

– Жителей не жалеть, они нас не жалели, они терпели хозяйничанье гайдамаков. Мы всех их перестреляем и перережем. Нечего бояться кровоспускания. Кто не с нами, тот против нас, – цитувала більшовицького командувача Михайла Муравйова, дві “революційні армії” якого 4 лютого 1918 року підійшли до Києва, секретар армійського комітету Люсіль Цванґер.

Муравйов, уже перебуваючи в Дарниці, видав наказ: “Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков и всех врагов революции.

Опівдні більшовицька артилерія з лівого берега розпочала гатити по місту з великокаліберних гармат. Найбільше цілили по центральній частині – “районах проживання буржуазії”. “Центральна Рада відбувала свої засідання – серед найстрашнішої канонади, – пише у спогадах історик Дмитро Дорошенко. – Часами не можна було вийти з головних дверей: більшовицькі гармати намацали будинок Педагогічного музею й били по ньому”.

“Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам, – рапортував за кілька днів Муравйов Леніну. – Я сжег большой дом Грушевского, и он на протяжении трех суток пылал ярким пламенем”. Шестиповерховий будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського на вулиці Паньківській, був зручною мішенню для більшовицького бронепоїзда. Вогонь знищив бібліотеку Грушевського, колекції меблів, старовинного скла й килимів.

Боротьба за Київ тривала до 8 лютого. По місту випустили п’ять¬шість тисяч снарядів. Українські війська відповідали з тригарматної батареї зi станцiї Київ Товарний, а також із двох важких гармат на Софiйському майданi. Дві тисячі тисяч вояків, вірних УНР не могли довго чинити опір більш ніж учетверо чисельнішим силам Муравйова. Його обидві армії мали вісім з половиною тисяч чоловік, 48 гармат, два бронепоїзди й чотири броньованих автомобілі. Із початком обстрілу в Києві знову повстали “арсенальці”. Зайняли Печерську лавру й допомогли “першій армії” перейти через Дніпро.

У ніч на 8 лютого більшовики захопили центр міста. Комендант Києва Михайло Ковенко оголосив евакуацiю. Відступали на захід Святошинським шосе – у бік Житомира. За військом вирушили міністри УНР й кілька десятків членів Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським.

“Большевики ввійшли до міста з боку Печерська й Липок – кварталів, де мешкали заможні люди, і справили тут криваву баню, – пише Дмитро Дорошенко. – Вривались в помешкання, витягали звідти генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до колишнього царського палацу і розстрілювали там або по дорозі”. Подібну картину Києва після вступу туди військ Михайла Муравйова описує й єврейський діяч, юрист Олексій Ґольденвейзер у спогадах, виданих 1921 року в Берліні: “Эти первые дни были полны ужаса и крови. Большевики производили систематическое избиение всех, кто имел какую¬либо связь с украинской армией и, особенно, с офицерством.

Микола Ковалевський – міністр земельних справ в уряді УНР – не зумів евакуюватися. Він обзавівся фальшивими документами і працював під виглядом продавця в молочарні на Малій Васильківській. “У Маріїнському парку, де стояв самітний царський палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова, – пише він у спогадах. – Сюди звозили арештованих киян і тут же їх розстрілювали. Арешти відбувалися без всяких правил – той, хто здавався підозрілим – попадав у ЧК, а Полуянов не робив жодного слідства і давав наказ розстріляти. Червоногвардійці, затримуючи киян, одразу їм дивилися на руки. Якщо рука не мала слідів фізичної праці, це вже було достатнім доказом, що затриманий був ворогом пролетаріяту. Число жертв терору сягало щонайменше п’яти¬шести тисяч. Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками”.

“Киев потонул в крови, – свідчила через кілька місяців Наталія Лісовська, яка працювала в політичному відділі Першої революційної армії. – Кроме расстрелов, Муравйов везде с собой приносил дух грабежа, мародерства, потакал пьянству. В Киеве я не видела ни одного расстрелянного одетого. Известны случаи расстрела буржуя из¬за пальто. И все это заранее обещал Муравьев: “Киев будет ваш”.

Грабунків у місті ніхто й не намагався зупиняти.

“Многие хвалились тем, что “достали” 30 тысяч, золотые часы и так далее, – розповідала згадувана вже Люсіль Цванґер. – В общем, грабили, пили, расстреливали без зазрения совести”.

“Живий і веселий Київ став якимсь понурим і мовчазним, – пише Микола Ковалевський. – Розвалені під час артилерійського обстрілу будинки і згарища пожарів виглядали, як відкриті рани. В більшості навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. На вулицях, на яких раніше бурхливим потоком пересувалася густа юрба людей, було порожньо. Інколи з гуркотом пролітали великі тягарові машини з червоногвардійцями”.

“Портреты Шевченко срывали со стен и топтали ногами, – пише в спогадах історик Микола Полетика, який у той час був студентом Київського університету. – Говорить на улицах на украинском языке стало опасно. Подібне свідчив свіжими слідами, 10 травня 1918¬го, і голова ВУЦВК – “парламенту” радянської України – Микола Скрипник: “В особенности расстреливали тех, у кого находили удостоверения, написанные на украинском языке. Меня какой¬то отряд задержал и хотел, было, расстрелять потому, что я показал им удостоверение на украинском языке. Но спасло то обстоятельство, что один из солдат знал меня лично”.

Мало не вбили й іншого українського більшовика – Володимира Затонського. “Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище, – писав він 1929 року в журналі “Літопис революції”. – Ми ввійшли у місто: трупи, трупи й кров… Тоді розстрілювали всіх… Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я показав посвідку члена Українського уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Та й тут же таки були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча”.

Із тодішнього червоногвардійського фольклору:

Эх, яблочко, сбоку красное.

Что Украине конец – дело ясное!

Є свідчення, що Києвом їздив броньовик із надписом “Смерть украинцам!” Поплатитися життям можна було навіть за “малороссийские усы”. Письменник Валер’ян Поліщук навесні 1918¬го занотував у щоденнику: “Я був за большевиками, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі. Закриття українських газет, театрів – це мене дуже обурило, і тепер я зненавидів оту “красную гвардию”, що не питає хто ти, може, по міркуваннях большевик, а тільки український – зараз розстрілює”.

11 лютого по місту розклеїли наказ №14 Михайла Муравйова: “На Украине создалась новая власть в лице Совета Рабочих и Солдатских депутатов. Эту власть мы несем из далекого севера на остриях своих штыков, и там, где ее устанавливаем, всемерно поддерживаем силой этих штыков и авторитетом революционной социалистической армии”.

Сергій Єфремов писав: “Київ набирає типового вигляду повойованого міста. Життя завмирає. Всі заходи і всі зусилля людності прямують тільки до того, аби якось проживотіти. Хвости за харчовими продуктами доходять до грандіозної вже міри. Фінансова криза паралізує ще більше розпачливі зусилля.

У ніч на 9 лютого 1918¬го делегація УНР підписала в Бересті мирний договір із країнами Четверного союзу, яким була визнана самостійною державою. Німецькі війська розпочали просування Україною. 1 березня 1918¬го українські, а наступного дня австро¬німецькі війська ввійшли до Києва. 3 березня російський Раднарком теж підписав угоду із країнами Четверного союзу, за яким мав негайно вивести свої війська з України, припинити будь¬яку агітацію й пропаганду проти УНР й укласти з нею мирний договір.

Безчинства військ Михайла Муравйова занепокоїли ідейних більшовиків з маріонеткового радянського уряду України. Пішли сигнали нагору: мовляв, поведінка “революційних військ” у Києві не сприяє поширенню “революційних ідей”. 19 березня 1918¬го в Москві члени колишнього армійського комітету Першої революційної армії звинуватили Муравйова в розправах, розстрілах, самодурстві, пограбуванні здобутих міст і сіл.

Наприкінці квітня Муравйова заарештували. Слідча комісія зібрала декілька сотень сторінок свідчень. У тому числі й членів створеного більшовиками уряду України – народних секретарів Євгенію Бош, Володимира Затонського та Юрія Коцюбинського, а також дрібніших командирів. Та за Муравйова заступився Володимир Антонов¬Овсієнко. Окрім того, і Ленін розумів формальність створених ними українських органів влади й підтримав свого. 9 червня 1918¬го президія ВЦВК – більшовицького “парламенту”, – ухвалила справу Муравйова закрити за відсутністю складу злочину.

Із заяви члена Київського штабу Червоної гвардії Івана Тягая, написаної 18 травня 1918¬го для ВЧК під час слідства над Михайлом Муравйовим

“Ми на практиці знаємо, що є завоювання України Совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову.

«Ми добре пам’ятаємо плакати з написом “Смерть буржуям и украинцам”, ми знаємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе вчителів українознавства й обвинувачували їх в тому, що вони викладають “контрреволюционную дисциплину”, – писав часопис “Червоний прапор” – орган українських соціал¬демократів (лівих) – 14 лютого 1919 року.

Це була перша війна більшовицької Росії проти Української Народної Республіки.

Ярослав ФАЙЗУЛІН,

журнал «Країна»