Вісті Черкащини Без тіла, без вироку, без правди: історія першого політичного вбивства в Україні
Ніч з 15 на 16 січня 1994 року залишається чи не найзагадковішою для українців. Саме в цей день безвісти зник соратник Вʼячеслава Чорновола — Михайло Бойчишин
Хто такий Михайло Бойчишин?
Михайло Бойчишин народився в селі Чемеринці Перемишлянського району Львівської області 5 грудня 1948 року. Навчався чоловік в Українському Поліграфічному інституті імені Івана Федорова. У 1972 році він завершив своє навчання за фахом інженера-механіка. Працював токарем, столяром і слюсарем-електриком на підприємстві ВО “Мікроприлад”. У 1969–1990 роках місцем його роботи був Проєктно-конструкторський інститут конвеєробудування.
З 1988 активно долучився до створення Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, НРУ. Уже на початку 1990-х Бойчишин займав виборні посади: був депутатом Львівської обласної ради, головою районної адміністрації Львова, а згодом — заступником співголів НРУ і головою Секретаріату партії — фактично відповідальним за організаційну, фінансову й стратегічну роботу.
День зникнення
В ніч з 15 на 16 січня 1994-го сталася подія, яка нині виглядає дикою і неможливою, але тоді це було реальністю, яку зараз майже ніхто не пам’ятає. Безслідно зник Михайло Бойчишин, друга людина в НРУ, чоловіка, з яким пов’язували великі надії на вибори-1994 (зокрема, говорилося, що Бойчишин планував провести в другу Раду близько 100 рухівців та симпатиків – можете уявити, якою силою був би тоді НРУ).
В цю ж ніч відбулась ще 1 подія, яка також повʼязана з політиком. У ніч із 15 на 16 січня 1994 року на секретаріат НРУ в Києві було здійснено збройний напад — двоє невідомих, пославшись на те, що їм необхідно терміново передати пакет документів для пана Бойчишина, зайшли до приймальні. Вдаривши пістолетом вахтера, вони вдерлися до приміщення. Проте Михайло за 3 години до цього вийшов з секретаріату, а після цього його ніхто не бачив.
День зникнення у спогадах прессекретаря Вʼячеслава Чорновола — Дмитра Понамарчука
У суботу 15 січня, пан Михайло був на роботі, але до Рух-пресу не зайшов. Що було дуже дивно, адже щоб не сталось він завжди робив традиційний обхід. Із Секретаріату він вийшов о 8 вечора, нізким не попрощавшись, це означало що він повернеться.
За три з половиною години потому сталась дивна ситуація. До Секретаріату зайшли двоє невідомих, які хотіли передати голові Секретаріату пакет зі Львова. Їм повідомили, що з керівництва нікого немає і дозволили зателефонувати Бойчишину додому. На дзвінок ніби ніхто не відповів, а одразу після нього відвідувач вдарив охоронця пістолетом по голові. Нападники вимагали покликати ще одного охоронця, якого вони помітили швидше, в цей час він був саме у відділі зі мною. Побитий охоронець покликав через двері напарника, він нічого не підозрюючи відкрив двері, після чого закричав:” На нас напад”. Я одразу викликав міліцію, проте нападники вмить щезли.
Міліція не побачивши нічого кримінального також швидко забралась. Після цього вечора, Михайла Бойчишина більше ніхто не бачив, а для Народного Руху настали чорні дні.
Наслідки для Руху
Планована Бойчишином передвиборча кампанія пішла шкереберть, а керівництво Руху замість поїздок округами, перетворилось на оперативний штаб. Вони зверталися до СБУ, МВС, прокуратури й президента, вимагали вжити всіх можливих заходів для розшуку одного з провідних політичних діячів України. Проте це нічого не дало. Найганебніше діяла міліція, яку під час допиту “свідків” здебільшого цікавили питання — хто, кому і скільки? звідки гроші? чому фінансуєте Рух? Швидко стало ясно, міліція – не та контора, яка хоче знайти викрадену людину. СБУ також не допомогло. В особі тодішнього голови СБУ генерала Євгена Марчука спецслужба вдалася до кроку, який багато хто сприйняв як відверто цинічний. В інтерв’ю газеті “Молодь України” від 4 березня 1994 року Марчук — якого тоді вважали одним із найавторитетніших і найдосвідченіших вихідців із КҐБ — публічно заявив, що у справі зникнення Михайла Бойчишина нібито з’явилася “неочікувана, якщо не сенсаційна інформація”, і припустив, що є сили, які зацікавлені в тому, аби вона не стала надбанням громадськості. Ба більше, він додав: спецслужба “сподівається, що Бойчишин живий”. Зроблена напередодні парламентських виборів, ця заява прозвучала як удар нижче пояса. Вона створювала враження, що хтось із близького оточення або політичних соратників Бойчишина володіє інформацією про його місцеперебування, але свідомо її приховує. Партія втратила ключову організаційну фігуру, її передвиборчі перспективи значно похитнулися. У результаті на виборах 1994 року Рух не отримав значної парламентської представниці, на відміну від очікувань.
В’ячеслав Чорновіл, тодішній лідер Руху, пізніше згадував про це як про поворотну подію, яка вплинула на внутрішню політичну динаміку партії й української опозиції загалом.
День перед зникненням
14 січня 1994 року, на Старий Новий рік, Михайло Бойчишин був незвично світлий і зібраний водночас. На роботі — стриманий, без панібратства, він зазвичай ховав свою добру вдачу за маскою суворості. Та того п’ятничного вечора виглядав натхненним.
Перед тим як іти додому, він, як завжди, обійшов коридори секретаріату й зазирнув до Рух-пресу. У своєму кабінеті — який усі називали просто кабінетом Бойчишина — несподівано запропонував відзначити подію, важливу для нього особисто й для Руху загалом. За кілька днів до того Бойчишина висунули кандидатом у народні депутати у 266-му львівському окрузі — тому самому, з якого колись почав політичний шлях В’ячеслав Чорновіл. Він був його найближчим соратником, керівником виборчого штабу, людиною, на якій трималася кампанія. Це був його останній робочий вечір.
Наступного дня Михайло Бойчишин зник безвісти.
Версії й теорії
На початку пошуків міліція вважала пріоритетною версію викрадення зазіханням на партійні кошти Народного руху. Щоб перевірити цей слід, В’ячеслав Чорновіл неофіційно звернувся до кримінальних “авторитетів”. Уже за тиждень вони запевнили: злочинний світ до зникнення Михайла Бойчишина не причетний, порадивши “шукати кінці серед своїх” — у легальній політиці, а не в кримінальному середовищі.
За місяць після викрадення Михайла, Рух висунув свою версію.
За 2 дні до викрадення Бойчишин розмовляв з американським юристом українського походження. Свідок розмови розповів, що мова йшла про документи які свідчать про фінансові зловживання високими можновладцями. У справі, на яку посилався голова Секретаріату Руху, лунали відомі “банкірські” імена — Вадима Гетьмана, Віктора Ющенка, Ігоря Мітюкова, а також колишнього першого віцепрем’єр Костянтина Масика та президента Леоніда Кравчука. З розмови стало ясно, що вони повʼязані з фінансовими аферами. Тоді Бойчиш закликав співрозмовника до конкретних дій: “Перед виборами їх треба вивести на чисту воду. Ви — звідти, а ми – звідси”.
Головною версією, за словами доньки Михайла Бойчишина — Лідії є те, що її батько входив в оргкомітет зі створення Балто-Чорноморського нафтового колектора, перший установчий з’їзд якого мав бути 30 січня, за 15 днів до зникнення Михайла Бойчишина. Втілення цієї ідеї позбавило б Росію монополії на постачання нафти в Україну і Білорусь. Після викрадення правої руки Чорновола, як стверджували білоруські партнери Руху, більшість документів проєкту безслідно зникла.
Останньою версією стало припущення, що зникнення Михайла Бойчишина було цілеспрямованою акцією напередодні парламентських виборів — із розрахунком на подальші президентські перегони. Удар по керівникові центрального виборчого штабу Народного руху мав паралізувати роботу партії й залякати потенційних кандидатів. У підсумку В’ячеслав Чорновіл, аби зберегти Рух, у 1994 році відмовився балотуватися на пост президента України.
Що було далі
Родина Михайла Бойчишина зверталася в СБУ з проханням надати бодай якісь документи для ознайомлення в справі зникнення рідної людини, щоб дізнатись правду. Однак усі матеріали перебувають під особливим грифом таємності. “Ми віримо в те, що справа буде розкрита, але дійсність є зовсім інша”, – говорила донька Бойчишина.
За декілька місяців після зникнення політика, внаслідок ДТП загинув його 18-річний син Роман.
За п’ять років після Михайла Бойчишина, за загадкової аварії помер В’ячеслав Чорновіл.
А вже у 2000-му році Україну сколихнула жахлива звістка, від Георгія Гонгадзе залишилось лише тіло, без голови.
На сьогодні, жодна з версій не підтверджена, хоч Рух робив все щоб зрозуміти, хто замовник вбивства. Чому замовник? Тому що всі впевнені, що це перше в Україні нерозкрите політичне вбивство. Вже після нього ми бачимо як проукраїнських політиків і журналістів почали усувати.
Зараз ця кримінальна справа лежить в одній з папок Київської міської прокуратури. Родина досі не знає що трапилось з чоловіком та батьком, тіла політика так і не знайшли. Проте усі переконанні, що це вбивство, яке мало політичні та економічні мотиви.
