Вісті Черкащини Береже Маріуполь у Черкасах: історія переселенки, яка продовжила волонтерську справу чоловіка
Людмила Чичера — з Маріуполя, із двома синами вони встигли виїхати у лютому 2022 року, а чоловік залишився, щоб волонтерити. Та із 17 березня зв’язок із ним обірвався. Відтоді вона про нього нічого не знає.
До Черкас із рідного міста жінка привезла справу, яку започаткував її чоловік.
На березі черкаського Дніпра маріуполька Людмила Чичера поринає у спогади зі свого життя до повномасштабної війни. За словами жінки, у Черкасах вона чіпляється за будь-яку можливість відчути море.
“Для мене це приємне місце у Черкасах. Ця місцевість створює в мене ілюзію перебування вдома. Я на березі моря народилася, за п’ять хвилин від моря жила”.
З Маріуполя пані Людмила виїхала 25 лютого 2022 року. Забрала двох синів, а чоловік лишився там, щоб допомагати цивільним та військовим.
“Частина команди волонтерів хабу “Халабуда” залишились там. Серед них залишався мій чоловік. Перед ним навіть вибір не стояв. В мене забрало тривалий час змиритися з його вибором. Але я знала, що інакше й бути не може. Але мені досі болить”.
Та за словами жінки, залишатися в місті не було ніякого сенсу.
“Крім постійних бомбардувань з моря, з неба, почалися вже і вуличні бої й це впритул наближалося до волонтерського нашого центру. Діма лишився з невеликою кількістю людей. Ще 16 березня він виходив зі мною на зв’язок”.
А вже 17 березня Дмитро зник. Останнє повідомлення, яке відправила чоловікові того дня, так і лишилося непрочитаним.
“Я пізніше дізналась за яких обставин Діма зник. Він вийшов з “Халабуди” маючи при собі аптечку. Хлопці його кинулось через пару годин шукати. Можливо, Діма шукав зв’язок, який бувало пробивався в різних частинах міста. Може він хотів зателефонувати. І отак сталось. Хлопці шукали його і ввечері, і зранку, але вже розуміли, що не вдається. На той момент вони не знайшли ні тіла, ні ознак поранення людини. Та потім вони вимушені були покидати Маріуполь. З того часу я про Діму нічого не знаю”.
“Хаб — моє одне з найулюбленіших місць і маленький клаптик Маріуполя, який вдалося нам евакуювати, це вільний простір Халабуда. Це місце, куди ми запрошуємо не тільки маріупольців, а й черкасців, і переселенців з інших регіонів”.
Пані Людмила розповіла, що їхній основний напрямок роботи — ремонт дронів.
“Зараз наш основний напрямок роботи – ремонт дронів і ми розвиваємо свою майстерню. Цей процес у нас відбувається нон-стоп, нам вдається ремонтувати й відправляти назад на фронт десь по 50 штук на місяць”.
Паралельно, разом із колегами працюють над іще одним напрямком. У “Халабуді” навчають родини військових правильній комунікації з тими, хто повернувся із фронту.
“З жовтня 23 року ми впровадили проєкт, який називається «коло підтримки». Цей проєкт покликаний навчити родини військових нетравматичному спілкуванню. Ми проводили серію тренінгів, надавали індивідуальні психологічні консультації, щоб максимально адаптувати родини до повернення військових з важкими психологічними травмами”.
Спогади про Маріуполь і про тих, хто там лишився, тут бережуть з особливою ніжністю, розповіла Людмила.
“Одна зі стін присвячена Маріуполю, який ми любили, який ми пам’ятаємо. В центрі – те, що з Маріуполем стало під час вторгнення. Дорогі нам люди тут зображені й, звісно, “Халабуда”. Фотографія, яка мені дуже дорога – це мій чоловік, засновник “Халабуди”, який керував штабом, який ми розгорнули 24 лютого”.
Одне з найбільших бажань пані Людмили — повернутись до рідного міста:
“Ми не просто сподіваємось на своє повернення до рідного міста, ми сприяємо цьому практичним шляхом. Думаю, так багато людей роблять і живуть надією”.
Читайте також: Мав за честь представляти Україну: Ігор Новицький про свою участь у Глобальному форумі продовольства та сільського господарства
