Вісті Черкащини 100-річна світлина опришків надихнула на бренд: як українець відроджує гуцульські капелюхи
У Криворівні посеред зелених смерек стара стайня перетворилася на майстерню капелюхів ручної роботи.
За рік до цього Артем Горайзон випадково натрапив на чорно-білі світлини опришків Довбуша, в яких на голові була крисаня. #ШоТам розповідає, як відтоді він повертає життя забутим гуцульським капелюхам.
Артем Горайзон
засновник крафтового бренду капелюхів «Копиця»
Опришківські капелюхи знову відродяться
На Гуцульщині сакральними речами, які треба берегти віддавна є сорочка, і головний убір. Колись вірили: якщо капелюх зник і потім «знайшовся», його вже не можна носити — бо його могли віддати мольфару, який начаклував туди щось погане. Однак, водночас головний убір оберігав людину.
Я захотів відродити стародавній гуцульський капелюх — крисаню. Коли опришків судили перед стратою, і на них були саме крисані. Тоді й почалися мої пошуки цього забутого головного убору. Так з’явився ідея про бренд «Копиця».
На Верховинщині збереглася баршівка — кольоровий, часто блискучий капелюх із короткими крисами. Багато хто навіть не розрізняє її з крисанею. Але першою була саме крисаня, яку носили опришки. Все інше — похідне.
Це ремесло в Україні майже забуте
Так, у деяких селах і досі плетуть солом’яні капелюхи, є кілька майстрів, що роблять щось подібне, але крисаню вже ніхто не відтворює. Я досі на шляху, щоб відродити гуцульський капелюх, адже це потребує більше часу та знань.
Коли вирішив взятися за справу, постало питання: де робити? На подвір’ї була стара стайня — колись там тримали курей, корів, свиней і овець. Потім на довгі роки вона стала складом: шо не знали, де дівати з хати, то несли туди.
Я без досвіду будівництва взявся за ремонт: шліфував, чистив, міняв підлогу. Майже все робив сам. Але зима підходила, і майстерня так і залишилася недоробленою. Я почав робити капелюхи просто в тих умовах. Було холодно, сиро, але я знімав капелюхи на фото так, щоб виглядало, ніби все ідеально — досвід фотографа допоміг.
Радий, що минулого року у листопаді мені стало розуму почати бренд. Від того часу і дотепер зробив понад 60 капелюхів. Тепер вже доробляю майстерню до такого стану, в якому приємно знаходиться і тепло. Бо взимку тут було -20 градусів.
А саму назву бренду «Копиця» підказав логотип: на малюнку двоє людей несуть копицю сіна — і вона нагадала мені капелюх. Тож «копиця на голові» стало нашим символом.
Капелюх для тих, хто не боїться виражатися
Вчився робити капелюхи з нуля: дивився відео, читав, робив скріншоти, міряв розміри прямо з екрану. Разом із хресним власноруч вирізали дерев’яні блоки, інший хресний допоміг з інструментами.
Це дороге ремесло: готовий блок у Європі коштує від 100 доларів, інструмент для обрізання крисів (країв капелюха) — від 300. Для мене це було забагато, тож робив сам. Так народився мій інструмент — кресач. Його аналога в Україні не було навіть за назвою, тож її придумав сам.
Основа моїх капелюхів — заячий фетр. Якщо спрощено, є три рівні якості: вовняний, заячий і бобровий. Заячий — золота середина: міцний, красивий і доступніший, ніж бобровий.
Я отримую заготовку — капелін. Він віддалено нагадує капелюх — це така кругла, випукла форма. З того починається моя робота: я беру капелін, розпарюю його, натягую на розмірний блок, обрізаю криси, обпалюю і додаю деталі.
Чим більший розмір, тим важче працювати. Я роблю навіть 64 розмір, тоді як більшість брендів зупиняються на 61-му. Мені часто кажуть: «Вперше вдягнув капелюх, який не тисне».
Мої капелюхи виходять тверді й міцні, як обпалена дошка. Вогонь забирає ворс, робить поверхню гладкою, додає особливого запаху. І часто саме цей запах людям подобається найбільше.
Артем любить експериментувати з дизайном капелюхів для маркету «Кураж» у Києві, туди створює капелюхи у формі черепа, списа чи з мотивами наскельного живопису. Фото надав герой
Свій перший капелюх я планував подарувати дідові. Так вийшло, що я його недоробив. Потім одразу зробив дівчині, собі і Марині Круть. Після цього почалися замовлення, і їх ставало все більше.
Той перший так і залишився недороблений. Я вирішив, що це буде нечесно, якщо його зараз завершу, бо вже зробив 20 капелюхів і не може бути, що перший крутіший за інші. Я вирішив поставити його у скляний куб на згадку. А дідові вже зроблю 70.
Ми втрачаємо себе, коли забуваємо наші традиції
Перед тим як робити капелюхи, я зібрав гуцульські коліди в одну книгу «Аби си ни загубило». Її назва плавно переходить від писаного до друкованого, що пояснює перехід від записів у зошиті до книги. Я вже почав писати нову книгу «Уже си ни загубит», яка буде переходити від шрифту до почерку із закликом, що треба писати нові коліди й співанки. Тобто це буде не лише збірка старого, а ще і нового.
Капелюх — це теж спадок, який ми маємо зберігати та переосмислювати
Я не беруся за всю Україну, а беруся до того, звідки я, і що краще розумію. Гуцульські капелюхи ми постараємося відновити в тому вигляді, які вони збережені на сторічних фотографіях. Але щось нове точно буде. Просто спочатку треба зберегти, а потім від того відштовхуватися, додавати свою інтерпретацію.
Якщо за сто років люди знайдуть мій капелюх і відчують, що він потрібний — це щось цінне і що треба зберегти, то я рухаюся у правильному напрямку. Адже ми втрачаємо себе, коли забуваємо наші традиції. Тому працюємо над тим, щоб воно все вернулось.
