Яке воно життя на пенсії: житель Лисянки займається садівництвом, веде щоденник та чекає сина з війни

Анатолію Панасенку з Лисянки днями виповнилося 88 років. Чоловік відзначив також 60 років подружнього життя, ювілей, який трапляється далеко не часто. Час, коли справжнє багатство вимірюється не в грошах і цінностях, а в теплоті, увазі і любові близьких людей: дітей, внуків, правнуків. Разом з Любою Яківною вони виховали двох чудових дітей, мають чотирьох онуків і стільки ж правнуків. Дідусь і бабуся для них справжній родинний скарб – де ще можна побачити як на яблуні ростуть груші, дізнатися, якою була погода в Лисянці 20 років тому, навчитися розпізнавати гриби і почути захоплюючі історії з минулого рідного краю.

Анатолій Павлович не лише свідок багатьох пам’ятних подій, які відбувалися на території Лисянщини і знайшли свій відбиток у його публікаціях на шпальтах місцевої газети, всі номери якої, він до речі, зберігає, а й ініціатор та активний учасник розбудови селища. Мало хто знає, що центральний стадіон тут з’явився за наполяганням тоді молодого, завзятого завідуючого відділом фізкультури і спорту райвиконкому Анатолія Панасенка.

–Тодішній голова райвиконкому Руденко всіляко опирався цій ініціативі, шукав різні відмовки, – згадує він. – Мені це так допекло, що поїхав у Київ, кілька днів пооббивав пороги кабінетів чиновників і таки довів, що стадіон Лисянці потрібний. Тільки почали будівництво, як збунтувалися власники городів, відданих під стадіон. Довелося і тут домовлятися, роз’яснювати людям, що без такої спортивної споруди районний центр неможливий. Така ж історія трапилася і в Звенигородці, куди мене, в зв’язку з реорганізацією Лисянського району, перевели працювати в спорткомітет. Тож, сьогодні я можу похвалитися, що причетний до будівництва двох стадіонів, і ще пожежної станції у Лисянці, де я певний час був начальником. А ще я був завідуючим клубом, де власне і зустрів свою майбутню дружину Любу, місцеву вчительку, яка займалася в драмгуртку. Недарма ж кажуть: у житті, як на довгій ниві…

Про минулі заслуги Анатолія Павловича на різних відповідальних посадах, вже, мабуть, мало хто й пам’ятає в селищі, а от про те, який він вправний садівник та грибник розповідали ледь не всі, хто його знає. Кажуть, що вирощувати сад після спілкування з цією неординарною людиною стає не клопітно, а цікаво та приємно. З плодовими деревами чоловік постійно експерементує. Прищепив, приміром, грушу на яблуню, і – навпаки. Те саме із сливою і абрикосою.

Анатолій Панасенко розповідає, що у кожного дерева свій характер. Одні, скільки не прищеплюй на них додаткові гілочки – все приймуть, а є дерево, яке відторгає навіть свій же сорт, при чому родить рясно, виглядає цілком здоровим. «У цьому неймовірна загадка природи. Кожен раз дивуюся, скільки у природи сили та жаги до життя. Коли прищеплення успішне, то нова гілочка відростає і дає плоди. І це дійсно перемога та чудо, що природа прислухалася до твого прохання», – каже про своє захоплення садівник-любитель.

Цікаво, що все, що відбувається в житті Анатолія Панасенка, він ретельно нотує в особистий щоденник. І так із дня в день, із року в рік. Що зберегти цінні спогади, поки вони ще свіжі, написати про події, які відбуваються, про зміну погоди, що купив, і чим обідав. Такі собі міні-історії повсякденного життя для майбутніх поколінь. Може здатися, що ніхто, мовляв, не захоче читати про особисте життя своїх далеких родичів, та все ж поставимо себе на місце своїх праправнуків, і нічого більш захоплюючого за те, яким було щоденне життя бабусь і дідусів 50-100 років тому ви не почитаєте. А сам Анатолій Павлович мріє про той день, коли напише у своєму щоденнику: «Повернувся з війни син Руслан. Живий, здоровий. З перемогою!»

Олександр ЩЕРБАТЮК