Вісті Черкащини Як уродженець Тальнівщини будував мости на Лисянщині
Кремезний чоловік з ледь помітною хитринкою у розумних очах, постійно заряджений дієвою енергією – таким запам’ятали жителі Будищ, Шестеринець та Орлів на Лисянщині колишнього голову колгоспу, а потім і багаторічного сільського голову Миколу Татарчука. І досі про нього нагадують його справи. А все тому, що люди на власні очі бачили реальні зміни на краще, які відбувалися на їх території.
Це дійсно, згадують односельці, був найнеспокійніший голова. Таких керівників тоді можна було перелічити на пальцях. Застати його в кабінеті було практично неможливо. Та й як там всидиш, коли на господарському дворі майже тисяча голів худоби, птахоферма, де утримувалося 40 тисяч голів курок-несушок, які давали в рік 11 мільйонів штук яєць, а ще будівництво житла для колгоспників, вчителів, впорядкування доріг…
«За фахом я зоотехнік, вже з 17 років працював на молочно-товарній фермі в рідних Тальянках, потім одружився з дівчиною із Шестеринець, і ми переїхали жити у її село. Тут почав налагоджувати зоотехнічну службу, і, мабуть, у мене непогано виходило, бо згодом викликали у район і поставили умови, щоб я очолив колгосп у Федюківці. Ніякі відмовки не допомогли, мені дали зрозуміти, що інакше не буде у нас плідної співпраці, тож я погодився і поїхав на збори, де мене все ж обрали головою колгоспу», – згадує Микола Микитович тодішні методи управління громадами і підприємствами.
Жителі Федюківки спочатку з недовірою поставилися до заїжджого «варяга», але потім, коли помітили у молодого керівника господарську жилку, почали поважати. Особливо після того як він змонтував на току зерноочисний комплекс ЗАВ-10, обладнання до якого десять років пролежало на складі. Взявся реконструювати тваринницькі приміщення, будувати дороги. Однак, сімейні обставини склалися так, що потрібно було терміново повертатися у Шестеринці. І тут федюківчани збунтувалися: не відпускаємо, мовляв. Татарчука, і край. За півтора року перебування на посаді він встиг зробити більше, ніж попередники. Довелося вмовляти людей, хоч і самому Миколі Микитовичу жаль було кидати розпочате, відмовлятися від далекосяжних планів. Та згодом з’явилися і нові плани, і нові задуми.
–У 1980 році мене обрали головою колгоспу, куди входили Шестеринці, Будище і Орли, – згадує він про той період свого життя. – І знаєте, з чого почав? З будівництва мостів. Цим я найбільше пишаюся. В той рік якраз був великий паводок, які зніс мости через річку Гнилий Тікич, які сполучали Шестеринці і Будище. Одна людина загинула, доярок доводилося переправляти на тваринницьку ферму човнами. Щоб побудувати нові мости, причому в найкоротший період, доводилося йти на всілякі хитрощі аби подолати бюрократичні перепони. І таки з цим завданням ми справилися. На років сто, як запевняли мостобудівники, є гарантія, що всі три мости вистоять проти будь-якої стихії. Також намагалися щороку прокладати по кілометру доріг з твердим покриттям, спорудили 30 будинків для трудівників села, нове адмінприміщення, реконструювали пам’ятник жертвам Шестеринської трагедії.
Нині ветеран згадує всіх, із ким доводилось працювати, будувати та розвивати господарство, дбати про село. Серед них і колишні керівники господарств Григорій Кремінський, Анатолій Магура, Іван Адамович, від яких він перейняв чимало цінного. Нині підтримує дружні стосунки зі своїми колишніми колегами Борисом Ковалем, Володимиром Попком, цікавиться успіхами молодого фермера Сергія Джуглі.
«Я вдячний усім, — каже 79 – літній Микола Микитович, — в когось я вчився, хтось вчився у мене. У нас були спільні цілі та спільне задоволення від досягнутого результату. І не жалкую, що досі їжджу на старенькій «Ниві», якій уже 30 років, що не спорудив шикарний будинок, хоча можливості були…»
Десятиліття виснажливих трудових днів та недоспаних ночей, коли потрібно було давати всьому раду – у Миколи Татарчука вже позаду. Але любов до землі, до людей, з якими довелося пройти довгий життєвий шлях, не стомлюють його хліборобську душу.
Олександр ЩЕРБАТЮК
