”Ви такі шляхетні і талановиті, а за нами горшки виносите”

Дитяча мрія лисянки Ірини Сафіяник – стати журналістом – не здійснилася. Жінка працювала зоотехніком, бухгалтером, а потім, потерпаючи від нестатків, вирушила в Італію на заробітки. Потрібно ж було ставити двох дітей на ноги…

Потрапила до родини пенсіонерів у місті Мантова. Перелік обов’язків, які мала виконувати в просторому будинку сеньйорити Ліни новоспечена служниця з України, майже не залишав часу на відпочинок.

– Щодня потрібно було до дзеркальної чистоти мити вікна, підлогу, витирати меблі, купати й переодягати хазяйку, – говорить Ірина Василівна. – Крім того, готувати їжу, тричі на день прати і на власних плечах переносити вреднючу бабу вагою 120 кілограмів куди та забажає…

Мовчки терпіла все: і незаслужені окрики, і відверту зверхність гордовитих господарів, і принизливе становище бранки – в будинку жила “під замком”.

Тугу і біль довіряла вночі лиш найближчій “подружці” – подушці. А потім один за одним почали з’являтися вірші про долю жінки-заробітчанки на чужині. Незабаром в Україні вийшли друком дві книжки віршів Ірини Сафіяник – “Через усі роки” і “Метелики без крил”… Твори поетеси увійшли до “Антології творчості заробітчан”, виданої за сприяння Християнського часопису українців в Італії “До світла”. Творчість українки зацікавила одне з місцевих видавництв. Їй запропонували перекласти вірші на італійську мову.

Ірина Василівна у шістдесят років обклалася довідниками, словниками, ретельно вивчила пісенну мову “оливкової” країни. І все це – в поодинокі вільні хвилини. Потрібно було заробляти “єврики” дітям на квартиру. Вони, тішиться мати, втілили всі її, здавалося б, нездійсненні мрії – син Сергій став відомим художником, виставляє свої роботи в Чехії, Філадельфії (США), Португалії, а дочка Наталя, закінчивши училище культури і мистецтв, працює режисером в одному з львівських театрів. Та все ж без допомоги матері обійтися вони поки що не можуть…

Ірина з подивом відзначає, що в Італії, за рідкісним винятком, батьки не дають дітям жодної копійки після настання їхнього повноліття, зазвичай ті беруть кредит у банку, за це і живуть. Гроші, зиск і розрахунок, на її думку, там цілком підмінили родинні стосунки. Дочка сеньйорити Ліни, наприклад, пообідавши в неї, змушена розплачуватися за їжу, як у ресторані. Натомість італійці щиро вражені високою духовністю українців і їхнім гірким заробітчанством на чужині заради своїх покинутих в Україні сімей. “Ви такі шляхетні і талановиті, а за нами горшки виносите”, – дивуються.

Раз на тиждень, вихідного дня, всі українці міста Мантова збираються біля місцевої православної церкви. Тут виливається все, що накипіло в душі – в молитвах, у піснях, довірливих розмовах про далеку Батьківщину. Звідси Ірина Сафіяник повертається до своїх остогидлих обов’язків прислуги окрилена новими творчими задумами. Тому в її віршах і смуток, і туга світлі.

Їй не дозволили поїхати на похорон чоловіка в Україну, без її уваги й ласки там росте внук Владислав, без неї цвітуть улюблені соняхи й чорнобривці. Якось не втрималася – посіяла їх біля будинку хазяїв.

“Буяють і цвітуть на диво,

Та не пахучі тут вони,

Мабуть, не чуються щасливо,

Що завезла я їх сюди…”

В одній із своїх збірок, а їх у поетеси вже три, вона порівнює себе з метеликом. І не хоче, попри роки і відстані, думати, що той метелик вже без крил. І знайде ще сили долетіти зі світів додому.

Олександр ЩЕРБАТЮК