Секрет подружнього щастя однієї родини з Лисянщини

Мабуть сама доля розпорядилась звести докупи з молодих літ цих двох чудових людей. 77-літній Василь Іванович і 73-літня Лідія Тимофіївна Кизими з Боярки, що на Лисянщині, зустрічають разом вже 54 весну. Проти віку – нема ліку – каже народна мудрість. Літа швидко спливають, як вода. І прожило їх подружжя в злагоді та взаємопорозумінні. Життєвий шлях їх не був встелений трояндами, вони разом пройшли всі випробування і труднощі, які випали на їхню долю, однак зберегли взаємну любов і відданість, їхні очі і сьогодні випромінюють тепло, коли зустрічаються їх погляди.
Лідія Тимофіївна – берегиня сімейного вогнища. Багато зусиль вона приклала щоб зміцнити свою родину, поліпшити добробут. Каже, поки була молодшою, ніг під собою не чула : встигала і на роботі, і дома. Працювала і на фермі, і в торгівлі. Все – для родини, щоб було не гірше, ніж у людей.

–Знаєте, найголовніше в сімейному житті – терпіння, вміти пробачати, – ділиться секретами сімейного довголіття Лідія Тимофіївна. – Не завжди чіплятися за кожне слово. Десь промовчати, десь поступитися. Зараз молодь тільки щось не так – то одразу розбігаються. А дітки лишаються. У нас також всіляке в житті бувало – 54 роки прожили, а це не так вже й мало. Спершу тільки працювали й працювали, що ніколи було й про щось інше думати. Побудували гарну простору хату, синів ростили, онуків. І все разом, спільно, дружно. А як же інакше?

А Василь Іванович зізнався, що закохався у свою майбутню дружину з першого погляду. Ще в школі. Невеличка, худенька дівчина, ще й на чотири роки молодша за нього – ну що, здавалось, у ній такого, особливого. Аж ні – виявляється, що тільки й світу у віконці, коли побачить Ліду, почує її дзвінкий голос. Як тільки закінчила школу, відразу повів її під вінець, щоб уже ніколи не розлучатися. Потім була служба в армії, нелегка робота в колгоспі, де працював і водієм, і трактористом, і комбайнером. Має подяки, грамоти від керівництва, державні нагороди. І завжди, де б не був, подумки линув до своєї дружини, синочків.

–Якщо з роками все у нас добре – значить, це справді було кохання, – розмірковує він, – Але були й повага один до одного, доброта. Ліда стала другою мамою для моїх молодших братів –близнюків, бо ми рано втратили батьків. Вона – найкраща дружина і бабуся.

Нелегке було життя у подружжя Кизим. Тепер би й пожити, кажуть, так здоров’я нема. Сьогодні за свою працю отримують мізерні пенсії. Раніше тримали чимале господарство, обробляли 60 соток городу, але тепер, зізнаються, доглядати все те не під силу.

–Єдина для нас радість, коли навідують син, онучки! – говорить. – Ми дуже пишаємося своїм онучком Ігорем, який навчається в Поліцейській академії. Він виріс розумною, доброю, справедливою людиною. Недарма ж, тільки став говорити, я його навчила молитися Богу і звіряти своє життя з ним.
Ось такі люди живуть у Боярці – з ними приємно спілкуватися, бо в кожному слові відчувається виважена роками мудрість. «Та навіщо про нас писати? Жили як усі», – ніяковіли, дізнавшись про мету приїзду до них. Може, як і всі, але не кожна пара зможе зберегти тепло і любов один до одного протягом півстоліття подружнього життя, яке злилося в одну долю. Їм у цьому поталанило.

Олександр ЩЕРБАТЮК