Вісті Черкащини Пройшли роки, а діти з усієї Лисянки, як і раніше, знаходять дорогу до своєї вчительки
Колишніх вчителів не буває, якщо вони справжні, і не уявляють свого життя без учнів. Скільки б років їм не було.
–Я мріяла стати вчителем саме початкових класів, – розповідає 74-літня Паша Федорівна Пустільнік з Лисянки. – В дитинстві моїми першими «учнями» були ляльки, яких я розсаджувала на ліжку і проводила з ними «уроки». Для мене – маленькі діти як чистий зошит, який потрібно заповнити першими знаннями, засіяти чисту душу малечі зерном добра та милосердя, справедливості та чесності. І не тільки дати їм знання, а й навчити вчитися. Навчити, наприклад, читати – не важко, а читати й мислити, висловлювати своє ставлення до прочитаного значно важче. Я тут згадую моїх вчителів-початківців Марію Юхимівну і Сергія Олексійовича, які дали глибокі знання і справді навчили вчитися. Я дуже любила свою роботу. В класі забувала про всі негаразди. Знаєте, був такий час, коли нам не платили зарплатню, то я завжди казала: нехай не платять, аби тільки я могла займатися улюбленою справою. Я навіть своє ім’я Парасковія, щоб було діткам легше вимовляти, переінакшила на Пашу, та так з ним і залишилася.
Паша Федорівна більше 30 років працювала вчителем початкових класів у Лисянській школі №1.У житті цієї мудрої жінки були визнання, звання та нагороди, але найбільшим досягненням за всі роки роботи вона вважає те, що їй вдалося заслужити повагу батьків та любов її учнів. Дуже жалкує, що через так звану оптимізацію, довелося попрощатися зі школою, хоча, зізнається, мала сили і бажання набрати ще бодай один клас. Вимушене безробіття заповнювала своїми онуками. Я у дитинстві ляльок, так тепер Яну і Славіка садила на стільчик, і навчала їх читати, писати, рахувати. Потім до них приєдналися і сусідські діти, батьки яких просили підготувати своїх чад до школи, повторити пройдений матеріал, поглиблено пройти той чи інший шкільний предмет. Нікому старалася не відмовляти, бо відчула себе знов потрібною, щедро ділилася своїми знаннями із своїми новими учнями, які заходили в оселю Паші Федорівни, як додому. Пройшли роки, а діти з усієї Лисянки, як і раніше, знаходять дорогу до своєї вчительки на вулиці Шевченка, бо знають, що їх тут не лише привітно зустрінуть, пригостять чимось смачненьким, й кожному приділять максимум уваги, доступно все пояснять і навчать, зважаючи на темперамент, характер, активність кожного. Такі індивідуальні додаткові заняття, за які вона, лише на прохання батьків, бере символічну оплату, приносять велику користь малечі у їх розвитку.
–Я звикаю до них, і вони всі стають мені рідними, – зізнається вчителька. – Помічаю, як вони змінюються в кращий бік. Діти 20 років тому і нинішні – це колосальна різниця, та навіть кожні 4 роки це вже інші маленькі люди. Вони зараз дуже багато знають й дуже розвинуті інтелектуально. Я радію кожному їх успіху. Після трагедій, які сталися в нашій родині, коли один за одним померли чоловік і два сини, я знаходжу відраду лише ось в таких зустрічах з дітьми. Вони ще тримають мене на цьому світі. Тому при зустрічі з батьками завжди прошу не втомлюватися любити своїх дітей, вірити в них, не шкодувати на них ні часу, ні сил.
Олександр ЩЕРБАТЮК
