Про що роками згадують лисянські старожили

Їх мало залишилося в наших селах. Ветеранів, старожилів, людей минулої епохи. Але кожен з них як справжній скарб, віднайдений у скрині, припорошеній пилом років.

Найстарішій жительці Кам’яного Броду, що на Лисянщині, Мотроні Яровій вже 94 роки (на знімку). Але, не зважаючи на свій поважний вік, ще порається по господарству, має гарну пам’ять, і її спогади про минуле – просто знахідка для тих, хто хоче знати історію свого краю і її людей. Мотрона Яківна розповіла про свої молоді роки, на які припала і війна, і післявоєнна відбудова. Нестерпно важкими з погляду сьогодення були ті роки, але тоді, в юності, каже, це якось не відчувалося, бо були сили, завзяття, була молодість, яка переборювала будь-які труднощі і давала надію.

–Мені минуло шістнадцять, коли в 1943 році силоміць забрали мене і ще сімнадцять дівчат з села на роботи в Німеччину, – ділиться спогадами довгожителька. — Спочатку повезли в Лисянку, а потім – до Києва, на залізничну станцію. Звідти відправили нас, невільниць з усієї України, у вагонах до їхнього фатерлянду. Опинилися ми аж в Магдебурзі на військовому аеродромі, де нас змушували мити в бензині запчастини до літаків. Зазнавали знущань і побоїв, але все ж відчували себе більш вільніше, ніж наші військовополонені, які тут працювали. На наших очах мученицькою смертю загинув один із них, Іван Копитін, чиє ім’я запам’ятала на все життя. Він заступився за свого хворого товариша, і охоронці дев’ять днів тримали його під струменем води, поки не помер. Були поміж німців, ніде правди діти, і добрі люди, які таємно приносили їжу, одяг, підтримували чим могли. Довелось і кілька разів прощатися з життям, коли потрапляла під бомбардування міста авіацією союзників. Кінець війни зустріла у Франкфурті-на-Одері, куди нас погнали розвозити із станції тачками частини підбитих німецьких танків. Пробиралися до своїх 40-кілометровою прифронтовою смугою, під свист куль, ризикуючи потрапити на мінні поля.

Офіцер в розташуванні радянських військ, побачивши змучених, голодних дівчат – остарбайтерів «з того боку», назвав їх «предателямі Родіни», і вони ще дві доби ходили на допити і перевірялися. Врешті від них відчепилися, не знайшовши доказів зради, і Мотрона з трьома своїми землячками стала куховарити в підрозділі, куди їх забрав теж земляк з Лисянки Василь Крижній. Але на цьому її поневіряння не закінчилися. 1947 голодний рік став ще одним важким випробовуванням для маленької, тендітної дівчини, але з міцним характером і добрим серцем. Щоб врятувати сім’ю від голодної смерті вона подалася в Західну Україну і привезла мішок картоплі і два пуди зерна. Таку ризиковану поїздку в ті післявоєнні роки можна прирівняти до подвигу: в переповнених поїздах кишіло злодіями, шахраями, бандитами всіх мастей. Де возом, де на відкритій платформі поїзда, де попуткою, дісталася Мотря до Богуслава, потім – Писарівки. А останні кілометри до рідного села несла рятівні лантухи на своїх плечах, вертаючись почергово то за одним, то за іншим.

Після закінчення війни Мотрона Яківна 21 рік працювала на різних роботах в місцевому колгоспі, очолювала буряківничу ланку, має медаль «За трудову доблесть», а потім 20 років, на прохання правління колгоспу працювала на сільській пошті. Жінка жалкує, що тоді погодилася. Каже, що тепер не має паю, нічим годувати домашню живність. «Я нічого вже не хочу, тільки б якась пільга була на оранку городу. 30 гривень заплатила за сотку, а мене їх цілих 50 соток. Але нікому до мене немає діла», – бідкається жінка.

85-річного Олександра Ломаку хвилює інше – він самотньо живе у сусідній Франківці напроти єдиного тут продуктового магазину, який закрили років п’ять тому.

–Купити хліб і до хліба – то ціла проблема, – жаліється чоловік. – Ноги в мене вже не ходять, а до найближчого магазину у Кам’яному Броді чи Бужанці – кілометрів три пішком. Тож прошу сусідів або з недавнього часу замовляю у працівників пересувної пошти щоб привезли все необхідне. Завжди їм дякую за таку увагу.

Однак, Олександр Аврамович більше полюбляє поговорити не про житейські негаразди, а поділитися спогадами про своє воєнне дитинство. Під час останньої зустрічі він розповів автору цих рядків цікаву історію про радянського розвідника, який несподівано з’явився у забитому німецькими військами селі в січні 1944 року.

«Той солдат-розвідник цілу добу ховався у колодязі, неподалік німецького штабу у Франківці. Дізнався пароль, яким обмінювалися вартові, і однієї ночі винищив увесь штаб, забрав звідти документи і зник на автомобілі, вщерть заповненому тушками свиней. Розлючені німці палили хати, не жаліли нікого, хто траплявся на їх шляху. У льох, де ми тоді жили, кинули три гранати. Від смерті нас, певно врятувало те що ми ховалися за перегородкою та ще подушки, які знесли наші матері з кількох хат щоб було тепліше. Після визволення села, ми ще раз побачили того розвідника. Але прізвища його тоді ніхто не спитав, і ніхто про той випадок більше не згадував, і ніде я про нього не читав. А це ж був справжній подвиг», – поділився чоловік.

Олександр ЩЕРБАТЮК