Вісті Черкащини Перукарка з Лисянки за 40 років роботи стала не лише майстром, а й психологом
Для українців з початком повномасштабного вторгнення відвідування салонів краси набуло особливого значення. Бо мова не стільки про красу, як про відчуття нормальності, – відчуття того, що ми живі і у нас є майбутнє. Власниця салону «Монро» у Лисянці Ольга Стасюк пригадує, що дуже здивувалася, коли в перші дні війни усі записані клієнти прийшли до салону краси. Було багато переселенців з різних міст і сіл, які зазнали ракетних обстрілів, на свої очі бачили жахіття війни. Звісно, то була реакція людей на стресову ситуацію. І доводилося перукарю брати на себе ще й функції психолога, аби вгамувати напругу, страх і паніку своїх клієнтів.
Не буде відкриттям, що у кріслі перукаря ми можемо хоч на мить зупинити божевільний вир життя, розслабитися і приділити увагу собі. Особливо це добре вдається, коли поруч привітний фахівець, який тонко відчуває твій стан і може поговорити на будь-яку тему. А для цього майстру просто потрібно любити свою роботу і людей. Як Ольга Стасюк, яка 40 років свого життя віддала перукарській справі, і нині, як і раніше, продовжує неймовірно радіти, коли клієнти виходить від неї щасливими.
Свою професію Ольга Вікторівна обрала свідомо. Закінчила професійне училище перукарів. Постійно удосконалювала свої уміння і навички на різноманітних семінарах і курсах. Першим місцем роботи для неї стала перукарня, яку відкрили в Будинку побуту в Лисянці.
– Я була наймолодшою в колективі з 12 перукарів, які працювали у дві зміни в чоловічому і жіночому залах, – згадує вона. – Роботу закінчували о восьмій вечора. Особливо напруженими були дні перед початком навчального року, коли до нас з’їжджалися стригтися школярі чи не з усього району. Та й у решту днів утворювалися черги, бо професія перукаря в радянські часи була хоч і не надто престижною, але постригтися, зробити гарну зачіску можна було лише в райцентрі. От і з’являлися свої постійні клієнти у Світлани Чумаченко, Галини Булики, Людмили Білоконь, Люби Курінної, Тамари Солодкої, а згодом, і в мене. Найдорожчою була жіноча стрижка – 1 карбованець 20 копійок, а чоловіча – 50 копійок, коли з одеколоном – трішки дорожче, постригтися «налисо» коштувало лише 7 копійок.
Коли Будинок побуту закрився, і перукарі опинилися на вулиці, Ольга вирішила відкрити власну справу – оформила підприємство з надання перукарських послуг, де почали працювати також майстрині з манікюру та педикюру. Тож утворився такий собі міні-салон, де жінки могли і зачіску зробити, і нігті впорядкувати. Багато років він розміщувався в приміщенні колишнього магазину «Кулінарія» під назвою «Цирюльня». Нині для того щоб стати успішним перукарем, переконана вона, мало одного бажання, необхідно прикладати багато сил, праці й бути вірним своїй справі.
– Дивлячись збоку на роботу перукаря, складається враження, що це робота монотонна, одноманітна. Але це не так, – продовжує Ольга Вікторівна. – Мода постійно змінюється. До нас приходять різні люди: лікарі, вчителі, звичайні господині. У мене, приміром, постійними клієнтами були керівники Лисянського району, селищної ради. Від кожного щось нове почуєш, поділишся своїм наболілим. За роки помітила, що люди в кріслі перукаря надто відкриті до спілкування. Багато клієнтів приходять в салон не тільки підстригтися й відпочити, а й поговорити, про що вони прямо й заявляють. Ось тут необхідно призвати весь свій досвід, щоб по ходу роботи вести з клієнтом бесіду й при цьому не зробити помилку в створенні образу. Це не завжди буває легко. За багато років клієнти звикли до мене, я – до них. Часто зустрічаєш їх на вулиці, вони з тобою привітно вітаються, мовлять добре слово і вже це тебе надихає.
А для майстрині позитивні відгуки – стимул продовжувати свою роботу, попри нелегке воєнне сьогодення. До речі, надихається для цього біля своїх улюблених квітів, яких повно у її домівці, і на дворі, де лише троянд висаджено її руками більше ста кущів. А руки, які вирощують квіти, здатні творити справжню красу і для людей.
Олександр ЩЕРБАТЮК
