Народжувала дитину в єдиній уцілілій хаті…

Марії Никифорівні Лясковській, вчительці-легенді з Лисянки, через місяць мало б виповнитися 100 років. Рідні вже готувалися відзначити цю першу в історії роду Лясковських вікову дату, але не судилося, днями вона покинула цей світ…

-Часто, дивлячись на бабуню та слухаючи її розповіді, я думала: «Це людина, із життя якої можна писати історію». Тож якось я її запитала: «А чи не могли б ви і оце все, про що мені так часто розповідаєте, записати на папір?» Довго не треба було просити, бо любить дуже мене, хоча й поскаржилась вона на пальці, які не згинаються та які повикручувані поліартритом. І через тиждень бабуня віддала мені списаний на дванадцять аркушів зошит (на жаль, не дозволили хворі пальці отим, колись дуже гарним, почерком написати), – поділилась спогадами її внучка, теж вчителька Алла Потапенко.

Перегорнемо кілька сторінок того зошита спогадів. Вони справді вражають.

«Закінчила учительський інститут у той день, коли почалася війна… Не довелося потримати диплом в руках: коли прийшли по документ, то в інституті вже нікого не застали. Порожньо… Вікна й двері відчинені… З тим і поїхала додому (вже після війни видали посвідчення, яке прирівнювалось до диплома).

В рідному селі Погибляк мене взяли працювати секретарем сільради, бо той, що був, пішов на фронт. А десь, може, через місяць в селі з’явилися німці на мотоциклах. Побачивши ворога через вікно, я швидко вхопила штамп і печатку і заховала у веранді під покрівлею. Мабуть, вони і зараз там знаходяться, якщо є той будинок.

17 лютого 1944 року… Саме в цей день, під свист куль і вибухи снарядів, я народила свою першу дитину – донечку Зіну, про народження якої чоловік Микола дізнався вже далеко від дому, бо напередодні став солдатом і потім пройшов з боями до самого Берліна. Народжувала дитину в розпал Корсунь-Шевченківської битви. У єдиній уцілілій на вулиці Дашуківки хаті. Земля стогнала від вибухів мін і снарядів.Тільки-но дитина з’явилася на світ, як вибуховою хвилею вибило вікно. Сяк-так загорнувши у спідницю (їх надягали по декілька на себе, щоб хоч якось зберегти одежину, та й щоб зігрітись у люту зиму) ще мокре тільце, зібравши всі сили в собі, я вибігла з розбитої хати під сніг і осколки. Якось добралася до ями, в якій переховувалось декілька жінок. У Зіночки тоді міг бути перший і останній день у її житті, бо «жалісливі» бабці в ямі радили мені, молодій мамі, позбутися цього «тягаря», десь залишивши його у воронці від снаряду. Он, мовляв, скільки смертей кругом: ніхто нічого не знатиме, ніхто не осудить, війна все спише. Та я тісно притиснула до грудей кволий згорточок – своє дитя. На сьогодні ж моя Зіночка – талановитий лікар, кандидат медичних наук, доцент однієї з кафедр Тернопільського державного медичного університету.

Настав 1947-й рік – тяжкий рік голоду, бо 1946-й рік був посушливим.

Вчителі Дашуківської школи, де я була директором, щоб підтримати життя дітей, товкли пшоно в ступі, варили в школі дітям куліш.

Солома, якою вкрили дах школи, також через недорід була короткою і погано накривала від лати до лати. Тому, коли йшов дощ, то дах протікав, і ще й на другий день дітям капало на голови. Іду я пішки з Дашуківки в Лисянку просити допомоги. Що його робить, думаю. Радимось удома… А в нас у схованці було 1200 карбованців (ми продали корову, а свекруха – свиню): збирали на хату бо жили із свекрухою. І от ми з чоловіком беремо ці гроші і вирушаємо в Київ шукати залізо (трохи йшли, а трохи й попутками- машинами їхали). Якось добралися… Обійшли пів-Києва. А той Київ – страшно було глянути. На Хрещатику один уцілілий будинок. Потрапили ми (за порадою) на завод «Більшовик». Зайшла я в цех та й питаю, чи можуть продати покрівельного заліза. А один єврей:

− Скільки треба?

− 90 листів, − кажу.

− Давай 800 карбованців і йди сідай за ворітьми під явором (а явір той так запам’ятався: високий та широкий був). О восьмій вечора ми відкриваєм ворота.

Сидимо, а вже ось 19 год.55 хв. − і немає ні слуху ні духу. Переживаємо, що згарячу гроші віддали. А це тільки раз – і відкрились ворота! Виїжджає машина, а той єврей з кабіни тихо гукає:

− Швидко лізь на машину і лягай!

Ми полягали. На душі легше: уже не переживаємо, що хтозна-кому дали гроші.

Єврей, виглянувши з кабіни, гукнув:

− Тут 91 лист.

А ми лежимо на тих листах, а їх нам мало здається, і думаємо, що неправду каже, але вже мовчимо, бо додому хоч не пішки йдемо, а їдемо. Приїхали. Розвантажили 91 лист – не обманув єврей. Ось так і вирішили питання з покрівлею.»

Марія Никифорівна працювала на освітянській ниві 51 рік. Більшість з них – директором Дашуківської школи, яку сама й побудувала. Стара школа снилася їй майже щоночі: «Я там вчителюю. Ремонтую… Директорую…».

Степан ВІЗІРЕНКО