Любов Годованець заробляла мільйони в селі під Лисянкою
Школяркою вона захворіла і її за життя вже “поховала” мати. Власноруч у 20 років побудувала дім. У чоловіків відібрала новий трактор, а на власному автомобілі подорожувала Україною. Цю жінку з дивовижною історією життя звати Любов Годованець. Зараз їй 68 років і живе вона за 10 кілометрів від Лисянки у селі Почапинці. Має двох доньок і восьмеро внуків.
Вижила завдяки пеніциліну
Я була у 8-ому класі. Зима. Холодно. Ми з братом пішли по дрова. Дуже тоді застудилася. В грудні злягла із застудженням мозку. Тоді все було в заметах. До районної лікарні далеко і відвезти мене туди не можна було. Сама з села Кутище Любарського району. Лежу я так два тижні. З вух вже кров тече. Ще за тиждень ноги відмовили. Перестала і їсти. Ото тільки в сусідки мама яблук візьме піде, мені дасть шматочок і я смокчу. І тут, одного разу, приходять моя хрещена і сусідка тітка Марія. Чую, як вони кажуть моїй мамі: “Не переживай, Тетяно. В тебе є ще син. А Любу ми тобі допоможемо поховати”. А мені так стало образливо. Я ж ще жива, а мене навіть мама, вважай, вже похоронила. Через силу кажу матері, мовляв, мені не страшно помирати. Але в житті я ще нічого не бачила. Попросила у неї карандаш і зошит. Кажу: “Я виживу і побудую нам хату. Буду зараз малювати її план”. Мама подумала, що то я перед смертю марю. А я за вечір намалювала його: все так детально, наче я там все життя жила. І так мені їсти захотілося. Трішки згодом до нас у село прислали фельдшерку. Вона прийшла і зробила мені простий укол пеніциліну. Три дні колола. 3-го березня я встала на ноги. І зараз молюсь на той пеніцилін.
Шантажувала голову колгоспу “Перцем”
Після закінчення сільгосптехнікуму мене направили у Володар-Волинськ (зараз — смт. Хорошів, Житомирщина – “Вісті Черкащини”) працювати агрономом. Переїхала разом із сім’єю. Мене поселили на колгоспну квартиру. Я йду до голови колгоспу і кажу, що мені потрібне місце під хату. А в думках складений раніше її план. Він залюбки мені дає те місце. Володар-Волинський займав друге місце у світі з видобутку кварцу. І біля шахт завжди були купи каміння і піску. Ну то я й навезла собі того добра. Попросила знайомого чоловіка, аби він допоміг закласти фундамент. А далі все сама. Піддивилася як один чоловік будує іншим, і собі так роблю. Я що, гірша? Головне, було зрозуміти, як правильно ”зав’язати” кути. Сама клала балки і крокви. Всі ходять, очі таращать. Не вірять, що дівчисько саме будує. Робила хату після роботи у полі. За кілька місяців зробила основну роботу. Треба було перекривати дах. А шиферу немає. Купила рулони рубероїду. Дах був 13 метрів, а рулони тільки по 10 метрів. Не вистачає. Не довго думаючи, побігла на склад аміачної селітри і взяла целофанові мішки з-під неї. Ними й закрила дірку на даху. Але ж шифер потрібен. В колгоспі немає і в районі не дають. Я фотографую цю хату і йду до начальника управління. Приходжу, показую ті фотографії: “Дивіться, сама построїла, сама робила кладку і сама робила оцю кришу. Рубероїд короткий і немає чим докрити. Якщо не дасте шиферу, то відішлю фотографію в журнал “Перець” і опозорю”. Він засміявся, зателефонував до голови колгоспу і наказав виділити мені все необхідне.
Забрала у трактористів новенький трактор.
У колгоспі я отримувала низьку зарплату. Десь 70 рублів. Як я не просила підняти — не дають. Аж якось присилають новенький трактор “ЮМЗ”. За нього почалася війна між хлопцями. Я саме була у голови. Він все мудрував, як же поділити на тих трактористів. Кажу, давайте я на нього сяду. В мене й посвідчення тракториста було з училища. Голова очі витріщив, бо такого ж ще не було в них. Передзвонив до секретаря райкому, а той поставив умову: якщо візьму ланку льону і ланку картоплі — буде мені трактор. Я й погодилася. На ньому я одпахала 6 років без ремонту. У 78-ому дали мені вже іменного трактора. Привезли спеціально для мене.Також новенький “ЮМЗ”, але вже модифікований.
Отримала рекордну зарплату
Мені платили 15% надбавки як жінці-трактористці і 10% за ланку. Думала, трохи попрацюю, підзароблю грошей і повернуся назад в агрономи. Поробила рік, другий, четвертий… Але пішов стаж, зарплата. Так і відпрацювала 18 років на тракторі.
Одного разу нам дали підряд по збору льону. Було 12 хлопців, я і 5 тракторів. Працювали не покладаючи рук. Заробили в кінці року по тисячу триста додаткової оплати. Хоча інші отримували 300-400 рублів. Це були величезні гроші. 20 копійок коштувала буханка хліба чи халва по 90 копійок.
Зі зламаною ногою робила чоловічу роботу
Потрапила я в лікарню зі зламаною ногою. А трактор мій стоїть без роботи. Як же так, щоб він простоював? Це ж неправильно. Виписуюся з лікарні і, маючи три переломи, на милицях іду працювати. Думаю, якщо заведу машину, стоячи на одній нозі і залізу в кабіну — буду працювати. Заводжу шнурком двигун, в кабіні кладу поломану ногу на табурєтку і їду. А тоді саме силос возили. Доводилося вилазити, відкривати борт причепу, чіпляти до спеціального троса, щоб причіп підтягнути на яму, тоді причеп приєднувати знов до трактора. І так не один раз на день. Працівник, який підтягував техніку на яму, одного разу підходить і каже, мовляв, сиди у кабіні, а я все сам зроблю. “Льоня, – кажу йому. – Коли буду здорова, то шутя прийму твою допомогу. А зараз мене жаліти не треба. Хоча я баба, але справлюсь”. Так я поробила ще рік, поки не пішла в декрет. Але й тоді вже через рік стала до роботи.
Партійне керівництво змусило стати “кулаком”
Це було в кінці 80-их, коли наростала “заворушка” з розпаду Союзу. Почали появлятися фермери, орендатори. Викликає мене наш новий секретар райкому. Такий собі Тарапунька. “Люба Іванівна, нада йти на “оренду”. Кажу, ви рєхнулись? Ленін “кулаків” розганяв, а ви з мене таку зробити хочете? Не хочу”.
Він бах рукою по столу: “Я із вас здєлаю совєтского кулака”. Та не вдалося відкрутитися. Так взяла я по договору оренди 35 голів бичків і телиць на вирощування. Ще було 6 гектарів поля, де сіяла кормові буряки. І почала крутитися. Повиростала ця живність, і командує керівництво, щоб я розширювала ферму до трьохсот голів. Дають мені все необхідне. Як справлятися, коли вдома діти малі і хвора мати? Іду до голови. Попросила, як рідного батька, аби порадив як мені бути. Він запропонував покинути все і їхати десь в інше місце, де є родичі чи знайомі. Я розпродала все своє майно і поїхала у Корсунь. Це була осінь 1990-го року.
Водила автомобіль і потужний мотоцикл
Колись прийшла до керівника райкому і кажу: “Є в мене мрія. Хочу водити автомобіль. Допоможете?” Він посміхнувся і каже, що є на складі “Жигулі 2107” нові. Поподорожувала машиною Чернігівщиною, Чорнобиль об’їздила. “Накатала” 2 тисячі кілометрів. А перед цим мала низькооборотний мотоцикл М-72. Був, як трактор. Під будь-яку гору витягував з повною каляскою цегли.
У Почапинці перебралась через мільйонні зарплати
Працювала у Петрушках під Корсунем 4 роки дояркою. Тяжко було. Зарплата мізерна. В місяць мала 70 тисяч карбованців. А що таке 70 тисяч? Стільки коштували колготи на дитину. Почула випадково від знайомих, що у Почапинцях доярки більше заробляють. Сідаю у машину і їду сюди до голови. Прошусь на роботу. Він не заперечує. Питаю, скільки ж зароблятиму. Говорить, що як і всі: 1 мільйон 600 — 1 мільйон 800. Я аж присіла. Не повірила зразу. Бо я ж 70 тисяч тільки заробляла. Тож ми з сім’єю й переїхали. Це був 1994 рік. Перша получка у мене була мільйон шістсот, а у доньки Світлани мільйон триста. Для мене це сила-силенна грошей. Тоді місяць за дарма працювала, а це повна пелена грошей. Зразу ж доньці купили кросівки і кофточку.
Побудувала напівскляний будинок
Коли переїхали сюди, купила доньці будинок і собі. Тут, де я зараз живу, було невеличке тісне приміщення. Добудовували разом з донькою. Самі дах перекривали. Через дефіцит будматеріалу вирішила добудувати ще дві кімнати, використовуючи скляні пляшки. Лише на фундамент пішло близько 4 тисяч пляшок. Брала велосипед, мішки і, скрадаючись, збирала їх. Дуже соромилась. Під хатою були гори тих бутилок. Закидала стіни глиною, заштукатурила. На ці дві кімнати пішло 2 роки або 4 місяці “чистого” часу. В одній із цих кімнат зробила грубку. Як буду вже немічною, житиму там.
Матеріалізує казки Пушкіна
Дуже люблю казки Пушкіна. А персонажів із його творів витесую з дерева. Вже маю фігурки русалки, білочок, кота, той що “ходит по цепи кругом”. Але вони ще “сирі”. Скоро збудую хатинку на курячих ніжках. Зараз працюю над жарптицею й Іваном-царевичем. У дворі на дереві в мене є лелеки у гнізді.
Почала цим займатися із 2005 року. Для школи різні фігурки поробила. Ґанок вирізблений перед хатою сама змайструвала. Піч маю декоративну з дерева. Це моє захоплення. Майструючи, втікаю від поганих думок. Раніше в інтернет тікала. Завела сторінки у соцмережах, але під несправжнім прізвищем. Ще подумають, що баба несповна розуму. Але знову переключилась на різьбу по дереву. Хоча, й зараз комп’ютер стає в пригоді. Знаходжу в інтернеті картинки, по яких потім виготовляю різні фігурки.
Окрім всього іншого Любов Іванівна раніше захоплювалась фотографією, вміє грати на баяні і може сама збудувати піч або камін. Саме завдяки їй у багатьох оселях односельчан є теплі груби. В середині 80-их працювала в автодорі художником.
Сильне потрясіння пережила, коли втратила всі свої заощадження після розвалу Радянського Союзу. Гроші за зведений власноруч будинок і зарплата на “книжці” знецінилися. Всього на рахунку у жінки була 61 тисяча рублів. З них вдалося повернути лише 2 тисячі гривень.
Одне із останніх її захоплень — виноробство. Виготовляти солодкі і хмільні напої почала із 2016 року. Сама ж п’є свої творіння мало і лише на свята. Береже для родичів і знайомих.
Сергій РАДЧЕНКО