Вісті Черкащини Лисянський ветлікар вже 50 років рятує тварин
Людмила Палатай трудиться на ветеринарній ниві вже 50 років. Її знають і шанують не лише на Лисянщині, бо фахівців з такою відданістю професії можна на пальцях порахувати.
Сьогодні вражає, особливо молодь, що жінка не змінила жодного місця роботи відтоді, як після закінчення Золотоніського технікуму, прийшла на Лисянську станцію по боротьбі з хворобами тварин, як тоді називалася ветеринарна лікарня, фельдшером. Улюбленої справи не полишає й зараз, хоча давно на пенсії, бо, як каже, любить тварин і їй подобається про них піклуватися. Та й дома не звикла сидіти, і навіть не уявляє, як це бути на заслуженому відпочинку. На таких старожилах, жартує, ще тримається державна ветеринарія. Людмила Петрівна пройшла таку школу професійного гарту, що сучасні спеціалісти навіть віри не ймуть, як можна було працювати в таких умовах і отримувати результат.
–Вибір професії мені багато в чому визначила мама Ірина Марківна Тараненко, яка в колгоспі імені Хмельницького, села Почапинці, де ми жили, була передовою дояркою, орденоносцем. Її представляли навіть на звання Героя соціалістичної праці. Ми з сестрою часто допомагали на фермі, доглядали тварин, коли хворіли, виходжували теляток, і, певно, тоді я вперше подумала про те, що в майбутньому обов’язково буду лікарем-ветеринаром. Мрія збулася, і я й через півстоліття можу сказати, що кращої професії немає. Я досі вдячна моєму першому директору і наставнику Івану Величку, який наголошував, що ветеринар, перш за все, це любов до тварин, відповідальність, і здатність запам’ятовувати багато інформації. Працювати доводилося дуже багато. У кожному селі нараховувалося сотні корів, телят, свиней, овець, коней. Та й хвороб, з якими доводилося чи не щодня боротися, вистачало: стригучий лишай, лейкоз, туберкульоз…Всі 29 працівників ветлікарні були постійно зайняті, як не в господарствах, то в приватному секторі. Нині ж роботи у ветеринарів значно менше, аніж колись, позаяк кількість поголів’я зменшилася в рази. Але профілактику хвороб тварин ніхто не відміняв. Найгарячіша пора – від початку весни до настання холодів, адже худобу регулярно потрібно досліджувати на туберкульоз, лейкоз, сибірку та інші інфекції. А ще потрібно реагувати на нашестя лисів, які почастішали в останні роки, лікувати домашніх тварин, яких збільшилося після переїзду їх господарів і зони воєнних дій.
Окрім корів, як повідомила Людмила Петрівна, на територіях громад, до яких додалися ще й Стеблівська та Селищанська, вирощують та утримують свиней, коней, птицю, бджіл і усе це господарство мусить перевірити лікарня ветеринарної медицини. Разом із приватними домогосподарствами тримають на контролі і великі молочні ферми, яких залишилося на Лисянщині лише чотири – у Жаб’янці, Чаплинці, Шубиних Ставах та Петрівській Попівці. Люди, на жаль, збувають корів, бо молоко дешеве і не вигідно тримати. А колись ветлікарня обслуговувала понад 30 тисяч голів рогатої худоби. А сьогодні ледь більше 2 тисяч.
Людмила Петрівна нині провідний лікар, але за словами сотень людей, які, навіть через роки, дякують за її працю, вона цілком достойна називатися заслуженою. Скільки разів, при зустрічі, їй дякували за врятованих домашніх улюбленців, а скільком небезпечним хворобам, вдалося уникнути, завдяки її досвіду і вчасним та правильним діям. Недарма кажуть, що медицина лікує людину, а ветеринарія захищає людство. Ця благородна місія, за переконанням Людмили Палатай, для неї ще не завершена…
Іван СМОЛІЙ
