Вісті Черкащини Директор без освіти створив на Лисянщині потужне підприємство, яке місцева влада розвалила
Одному із старожилів Лисянки Михайлу Бесарабу виповнилося 89 років. Найбільша радість, зізнається він, що дожив до того дня, коли народився його праправнук Арсен, а найкращим періодом свого довгого, багатого на події життя, вважає ті 30 років, які він віддав розбудові споживчої кооперації на Лисянщині. Унікальний випадок в її історії – одну з найважливіших ланок в час становлення цієї потужної господарської структури району віддали молодому хлопцеві, без відповідної освіти, але беручкого і з великим бажанням працювати і чогось досягти в житті.
-У 1956 році я закінчив 10 класів у Лисянці, і вирішив з товаришем поступати до Київського будівельного технікуму, – згадує Михайло Іванович . – Однак, гуртожиток ще був не готовий до прийому студентів, а наймати житло бракувало коштів, і я, так і не відчувши принад столичного життя, повернувся додому. Вирішив піти на цегельний завод, тепер уже, на жаль, колишній, що по вулиці Київській, який належав районному споживчому товариству. Та я спробував себе в різних іпостасях: був і молотобойцем, і кладовщиком, і майстром по виробництву сирівки, і – директором.
Щодо останнього, Михайло Іванович, попри багато літ, відколи її займав, може відтворити в пам’яті кожен день перебування на посаді. Можливо, тому це було його перше місце роботи, на якому він, молодий і недосвідчений, опинився з волі випадку, але в потрібний час. Людей на цегельному заводі завжди не вистачало, через важкі умови праці і маленькі зарплати. Навіть у директора вона не дотягувала ста карбованців. Тому плинність кадрів була звичним явищем. І коли звільнився черговий директор заводу, призначення нового керівника не зайняло багато часу: було очевидним, що цей віз, повний проблем, потягне лише ініціативний, енергійний , і, головне, із щирим вболіванням за справу, Михайло Бесараб.
– Я не мав фахової освіти, але вже добре розумівся у всіх тонкощах виробництва цегли, яка, до речі, була хорошої якості і користувалася попитом у населення, – розповів він. – Потрібно було лише модернізувати виробництво і полегшити працю людей. Я з шкільних років дуже любив математику і креслення, і це мені знадобилося, коли вирішив, за прикладом колег із Чигирина, спроектувати підвісну сировинну лінію , яка б дозволила назавжди забути про тачки і важку ручну працю. За десять днів креслення було готове, швидко побудували і лінію довжиною 960 метрів. На запуск приїхала компетентна комісія, яка, без зайвих претензій, дала «добро» на її експлуатацію. Поряд спорудили 5 сушильних сараїв, а також – контору, майстерню, маленький готель для приїжджих робочих, налагодили їх підвіз і харчування. Пізніше завезли нове обладнання, відкрили навіть рибокоптильний цех у приміщенні, яке звільнилося. Завод би і далі розвивався, давав прибуток до місцевого бюджету і робочі місця для жителів Лисянки та навколишніх сіл. Однак, у 90-ті роки місцева влада підприємство не зберегла, дозволили вирізати все обладнання і залишити на місці заводу руїну. Хто будувався, знає, як проблемно було шукати цеглу в інших районах і областях, в той час як своя цегла буквально лежала під ногами.
Михайло Іванович, один з небагатьох у споживчій кооперації, був нагороджений орденом «Знак пошани», і це єдине, що нагадує йому про відроджене і загублене підприємство, яке в роки далекої молодості було його сенсом життя. Пізніше він з таким же рвінням і сумлінністю в роботі очолював хлібозавод, дирекцію проддирекції райспоживтовариства, рибокоптильний цех. І завжди, за словами його колеги, Ольги Катан, на першому місці в Михайла Івановича, була турбота про людей, за яких ніс відповідальність. Продавці й досі згадують про куточки відпочинку в магазинах, про комфортні туалети, які він першим почав будувати, про грати на вікнах, які він, задля безпеки торгівельних закладів, власноруч зварював.
Михайло Бесараб і зараз є прикладом справжнього господаря, якому не байдуже, що діється на вулицях, в якому стані селище, справжнього батька і дідуся, синам і внукам якого, не все одно, що діється в країні, на захист якої стали у годину випробувань, ставши до лав ЗСУ. Бесараби, каже він, завжди йшли туди, де важко, де були потрібні.
Іван СМОЛІЙ
