”Чорносвитники” вмирали одного дня, в одному місці…

Їх називали «граки», «чорні свитки», «сірі піджаки», «чорна піхота». Офіційно вони не були призвані до Червоної армії, тож ніде не обліковувалися. Тільки вцілілих одягали в солдатські однострої та вносили до списку особового складу.

Щойно мобілізованих українських чоловіків, необмундированих і неозброєних, після приходу Червоної армії, кидали на самі небезпечні ділянки фронту. А коли командири хотіли посмертно представити полеглих у бою до нагород, то не знали навіть їх прізвищ. І списували їх як таких, що “пропали безвісти”. Це була помста радянської комуністичної системи українським чоловікам за те, що вони, потрапивши в 1941 році в оточення, полишені командирами, змушені були повернутися до своїх домівок на вже окупованій ворогом території, всіма способами уникаючи полону або й тікаючи з того полону. До них ставилися гірше, ніж до штрафників, тим хоч давали обмундирування і зброю, і першою пролитою в бою кров’ю штрафник міг змити із себе провину. На українському ж оточенцеві тавро “изменника Родины”, “предателя” лишалося до самої смерті, яка часто наставала в першому ж бою через день-два після мобілізації польовим військкоматом.

Одного разу став я розпитувати учасників війни про цих”необмундированих”. Одні відразу ж замовкали, дехто скупо розповідав, що був очевидцем, як гнали в атаку на ворожі кулемети цих “изменников”. Але знайшов самовидців у Бужанці, Кам’яному Броді Лисянського району, які бачили, як поле до села Босівка було устелено трупами в цивільному одязі. Більшість їх, а це були уродженці Київської області, похоронені в братській могилі села Франківка.

У селі Квітки, сусіднього Корсунь-Шевченківського району, в січні 1944 року під час Корсунь-Шевченківської битви було мобілізовано і за якусь годину вигнано в окопи 500 чоловіків. За кілька днів з них полягло понад 200 . Жінки саночками звезли їх з поля бою і поховали дома. У селі стоїть обеліск односельцям, які полягли на фронтах. Їх понад 300. З них дві третини загинули в 1944 році під своїм селом необмундированими, погано озброєними.

Дослідники дивуються, як могло так статися, що на фронтах Другої світової війни СРСР втратив понад 20 млн. бійців, тоді як Німеччина на Східному фронті, тобто в боях проти червоної армії, тільки 1,5 мільйона. Тобто на кожного вбитого німця припало 14 наших. Письменник В. Астаф’єв пише: “Ми просто залили своей кровью, завалили врагов своими трупами”. Він же за це назвав маршала Г.Жукова “браконьєром России”. Звичайно, цей «полководець» міг будь-яку битву виграти, маючи під рукою досить гарматного м’яса, мільйони, десятки мільйонів солдатських життів.

Хтось скаже, що це перебільшення. Але звернімося до задокументованих фактів. Це вже не чиїсь розповіді, а жорстокі, вперті документи. В “Книзі пам’яті України” по Черкаській області з дослідницькою скрупульозністю вміщено відомості про кожного із 179 тисяч полеглих: коли він народився, якої національності, коли був мобілізований, коли загинув, де похований. І сотні з них загинули майже в один день, в одному місці! Це вони, «чорнорубашники”. Їх брали гуртом із одного села і кидали в бій. І вони так і впали поруч в одному й тому ж бою, одного і того самого дня…

А ще маса полеглих при розширенні плацдарму і похованих у жовтні-листопаді, грудні, січні в селах Пшеничники, Студенець, Григорівка, Бучак, Іваньків Канівського району. Оце й були ті самі “необмундировані”, “чорнорубашники”, “чорносвитники”, “чорна піхота” з однією гвинтівкою на 5-10 чоловік. “Оружие добудешь в бою у врага или возьмешь у павшего рядом товарища!” — казали їм перед боєм.

Та вершиною комуно-радянського цинізму була розправа над молодими українцями, яких навіть формально не звинуватиш у тому, що потрапили в оточення в 1941 році. Адже їм тоді, як відступила з України, кинувши її напризволяще, Червона армія в 41-му, було всього по 15-16 років, зовсім діти. Тепер же, через 2 роки, їх мобілізували й так само, як і старших віком, без навчання, без зброї і обмундирування кинули під ворожі кулі на неминучу смерть.

Таких зелених у Звенигородському районі, куди входив і Лисянський, було мобілізовано й знищено 42 юнаки. До речі, серед мобілізованих молодих багато таких, яким не виповнилося ще й 17 років. Призовний же вік був — 18 років. Як свідчать очевидці, тоді при визволенні території польові військкомати брали юнаків не згідно з документами, а за зовнішнім виглядом: якщо рослий, значить годиться “під аршин”. А українські хлопці і в 15-16 років уже досить рослі.

Винищення молодих новобранців України не можна виправдати нічим. Його можна тільки пояснити одним — наміром винищити під корінь весь український народ. Адже ж у 1944 р. намічалося “выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов”, та врятувало нас тоді те, за свідченням М. Хрущова, що на всіх українців не вистачило в Союзі вагонів. Окупація була тільки приводом покінчити з волелюбним українським народом. Адже і Білорусь була під німцем, і Молдова, і республіки Прибалтики, і жителі окупованих областей Росії, тотальній же депортації хотіли піддати тільки український народ. Не було й “чорнорубашників” ніде, їх робили тільки з українців тільки в Україні в 1943-1944 роках. Так нас “любила” російська імперія. Так нас “любить” і сьогодні Росія.

Навіть німці не розуміли такого ставлення радянського командування до «своїх людей». Німецькі військові джерела повідомляли, що після першого взяття Харкова навесні 1943 р. було мобілізовано в Червону армію до 15 тисяч осіб віком від 15 до 45 років, яких без підготовки відправили на фронт. Ці чоловіки були вдягнені в цивільний одяг і практично не мали зброї (1 гвинтівка припадала на 5—10 осіб). Не випадково цих людей, насильно загнаних до Червоної армії, німці називали Beutesoldatenen (трофейними солдатами). Провівши 1943 року дослідження серед полонених червоноармійців, німці дійшли парадоксального висновку: «Совєти» остаточно вичерпали свої людські ресурси і тепер кидають у бій підлітків та людей похилого віку, мобілізованих із-поміж місцевого населення.

Саме на Черкащині в період битви за Дніпро і пізніше, під час Корсунь-Шевченківської битви, загинула велика кількість нашвидкуруч мобілізованих і відразу ж кинутих у бій українських селян. Багато їх поховані в братських могилах за кілька кілометрів від рідної домівки, але досі вважаються зниклими безвісти.

Олександр ЩЕРБАТЮК

.