Вісті Черкащини Безперспективне село на Лисянщині виживає завдяки підприємливості його жителів
Селу Дібрівка на Лисянщині нещодавно виповнилося 180 років з часу першої згадки в історичних джерелах. Документально зафіксовано це в акті про спадщину на Лисянський маєток у 1845 році, згідно з яким село Дібрівка переходило у володіння Сесілії Радзівілл від померлої її сестри Іанори Яблоновської.
«Насправді, селу набагато більше років. На його нинішній території було трипільське поселення – на захід від села на Лимаревій горі, яка оточена ярами та балками. З покоління в покоління дібрівчан передається легенда, що через село проходив чумацький шлях на південь, у Крим. Підтвердженням тому є старезні верби вздовж старої дороги до села Рижанівки, а далі на Буки та в напрямі Умані, які слугували як дороговкази. У селі була церква Покрови Пресвятої Богородиці, яку ліквідовали в тридцяті роки. Проте до цього часу на старому, недіючому кладовищі в центрі села є витесаний з каменю церковний хрест, а храмове свято в селі відзначають саме на Покрову. Там же можна побачити старовинне захоронення жінки 1873 року, що говорить про те, що тут здавна жили люди», – розповів житель села Іван Невмиваний.
Іван Петрович майже чверть віку очолює дібрівську громаду. Був і головою сільської ради, і старостою, а нині має посаду головного спеціаліста Смільчинецького старостинського округу. На його очах відбулася справжня трансформація села із цілком благополучного, заможного і багатолюдного, де проживало більше 500 жителів, в безперспективне.
«Фактично, в селі приписано 120 людей, але проживає 60, в основному пенсійного віку. Найстарша серед них – Лідія Юхимівна Гойда (на знімку), якій виповнилося 89 років. З початком війни до нас із східних областей України переїхали четверо дорослих і п’ятеро дітей. Порожніх хат нараховується більше сотні, причому в добротному стані, тож могли б прийняти і більше людей, які залишилися без даху над головою. Однак, проблема з роботою. Кілька фермерських господарств та невеличка будівельна компанія, яку заснував уродженець села Дмитро Черкасов – от і вся зайнятість», – бідкається Іван Петрович.
Щоправда, дібрівчани завжди були людьми працьовитими та підприємливими, і ніколи не падали у відчай. Здавна тут уміли вирощувати цибулю, якої не знайдеш в окрузі, робити сушку з яблук, груш, слив і вигідно продавати її на столичних базарах. Роботу, кажуть вони, в селі завжди можна знайти, якщо захотіти. Тому все більше людей віддають перевагу одноосібному господарюванню, вирощуючи зернові культури. Почали відроджувати і тваринництво. Надія Павленко і Сергій Ткач придбали занедбане приміщення колишнього колгоспного корівника, привели його в належний стан, і почали розводити поголів’я високопродуктивних корів, взявши за основу швейцарську породу Браун Швіц. Цікаво, що при хорошому, збалансованому харчуванні ця корова може давати до 5 тонн молока. Відомі рекордсменки, що дають і до 12 тонн молока на рік. Воно настільки високо цінується, що широко використовується в сироварінні. Тож, цілком можливо, що в майбутньому ми почуємо і про марку сиру «Дібрівський».
Це маленьке село сьогодні, як і багато в Україні, попри всі труднощі і виклики, виживає, але вірить, що в майбутньому повноцінно житиме, розвиватиметься. Заради цього поклали свої молоді життя у російсько-українській війні односельці Тарас Бублейко та Юрій Ясменко, на честь яких в центрі села нещодавно відкрито Алею пам’яті, заради цього щодня йдуть у бій ще 13 дібрівчан. А символом перемоги і миру має стати нова асфальтована дорога через село, будівництво якої зупинила війна, і яке планують відновити найближчим часом.
Іван СМОЛІЙ
