Вісті Черкащини 19-річний військовий родом з Лисянки воює, навчається і надихає європейську молодь
Будемо чесними перед собою: якби не молодь Майдану, якби не молодь, яка з початком війни пішла у добровольчі батальйони ТРО чи ЗСУ, то нас просто вже могло б і не бути. Вона – стержень, опора і майбутнє України. І – наша гордість, як кулеметник 206 батальйону Київської тероборони Олександр Махиня на псевдо «Факір», випускник Лисянського ліцею №1.
Студент Київського національного університету у віці 18-ти років, з перших днів повномасштабного вторгнення, взяв до рук зброю, бо був впевнений у необхідності долучитися до боротьби з ворогом, щоб не чекати, як він каже, коли інші виконають цю роботу.
«24 лютого переді мною, як і перед всіма українцями, постав вибір: що робити далі? Відповідь була очевидною, тож наступного дня я долучився до спротиву. Потрібно самому брати зброю до рук і йти захищати свою родину, друзів, знайомих і свою країну: самому вирішувати цю проблему. Так я став стрільцем 206 батальйону. У лютому-квітні 2022 року ми брали участь у визволенні Київщини. У квітні батальйон передислокували на Південь. Був учасником оборони Миколаївщини, а пізніше і звільнення Херсонщини. Ми пробули на Півдні до середини жовтня 2022 року, успішно виконавши бойові завдання, і були виведені на ротацію та відновлення. Грудень 2022 року розпочався для 206 батальйону з нового розпорядження. Нас передислокували на Харківщину, де ми виконували чергове бойове завдання. В кінці січня були перекинуті під Бахмут, у найгарячішу точку цього напрямку, туди, де найбільше було потрібно. Після майже двомісячного героїчного захисту підступів до цього героїчного міста, батальйон повернувся на відновлення та злагодження. Ми гідно пройшли цей шлях і з честю виконали поставлені завдання. Повернулися не всі, і цей біль закарбувався навіки. Під час виконання бойових завдань я отримав контузію, а також осколкове поранення середньої тяжкості. Від ворожого осколка врятував шолом. Проте рани загояться, ми відпочинимо і далі рушимо у бій. А ворог, який прийшов на нашу землю – на ній і загине», – розповів про свій бойовий шлях Олександр.
До 24 лютого він був помічником депутата Київради та одним із лідерів Солідарної Молоді у київському осередку, кращим студентом на курсі етнокультурології. Міг би і далі займатися наукою у відносно безпечних аудиторіях, але він вирішив вивчати улюблені з дитинства історію і краєзнавство у перервах між боями. Своє 19-річчя юнак відсвяткував в окопі під звуки вибухів, з автоматом у руках, готуючись до чергової сесії. А згодом у Варшаві відбулася акція «Сьогодні книга, завтра – зброя», метою якої було розповісти полякам про українських студентів, які, навчаючись в університетах взяли до рук зброю і долучилися до захисту Батьківщини. Серед них і Олександр Махиня – його портрет у військовому однострої і розповідь про українського бійця-студента розміщені на бігборді в центрі польської столиці.
Своїм сином і внуком пишаються його мама Наталія, дідусь Володимир і бабуся Галина, на очах яких він з братом Володимиром, який нині постійно донатить на потреби ЗСУ, виросли, змужніли, стали справжніми чоловіками і патріотами. Вони не приховують, як і їх вчителі, що ці хлопці є для родини і для школи стали подарунком долі: талановиті, працелюбні, активні в навчанні і спорті, скромно замовчуючи, що саме вони такими їх і зробили. Своєю життєвою мудрістю і ненав’язливою наукою бути насамперед людиною. І плоди цього виховання сьогодні, під час війни, особливо вражають. Навіть у дрібних деталях. Приміром, Олександр, сам будучи пораненим, віддав 500 грамів крові своєму бойовому побратиму у шпиталі, врятувавши йому життя.
Розповідь про «Факіра», одного з наймолодших воїнів ЗСУ, буде не повною, якщо не згадати його легендарну кепку, про яку повідала мама Наталія Володимирівна: «Два роки тому подарував мені Олександр кепку-бандерівку на день народження. Вона мені завжди була наймиліша, я її навіть за кордон із собою возила, як ідентифікатор національної належності. Носила із гордістю, навіть якщо її інколи через розмір зносило вітром. Потім в Україні сталася загострена фаза російсько-української війни, і мій син пішов захищати нашу країну. Сам вирішив, у свої вісімнадцять. Кепку передала йому туди, бо попросив (так, це трохи і про забезпечення наших воїнів, бо кепка – то лише крапля в морі від того спорядження, яке сім’ї та волонтери за донати від усієї громади купують для своїх захисників). Потім кепка приїхала додому, а Саша залишився воювати далі, в іншій, правильній, «тактичній» кепці. Мені ж його подарункова «бандерівка» стала символом нашої боротьби. Тому не дивно, що в мене з’явилася мрія. Ні, план, навіть нав’язлива потреба. Ота така знаєте, що муляє і не дає вспокоїтися. Саме за тої потреби і за професійної нагоди, я звозила свою патріотичну кепку туди, де має побувати кожен свідомий «бандерівець» – так, на Говерлу! Ось так синова кепка, освячена полум’ям війни, отримала своє хрещення і Говерлою. Вона і зараз служить йому як оберіг. А я чекаю, коли ми підкоримо цю вершину, найвищу, священну для України, разом. Після нашої Перемоги».
Олександр ЩЕРБАТЮК
Читайте також: На Тальнівщині рятувальники ліквідували пожежу господарчої споруди
