Жінки з будинку пристарілих не можуть поділити Миколу Погорецького

Кожен свою життєву осінь зустрічає по-своєму: комусь судилося її зустріти у колі онуків та родичів, а комусь – доживати віку в будинку для літніх людей. Один із таких закладів, що в селі Новоселиця, ми відвідали.

Європаркан, охайний будинок, пластикові вікна, клумби з трояндами та підсніжниками, і з відчинених дверей пахне смаженею, готують обід. У приміщенні усе чисто, акуратно, атмосфера доброзичлива. Видно, що між старенькими й персоналом непорозумінь нема. Жартують, усміхаються. Інша справа – між пожильцями.

─ Усяке буває, ─ каже місцева фельдшер Людмила Салига. ─ Вони то сваряться, то миряться по сім разів на день. Але ж їх теж можна зрозуміти: докучає старість, хвороби, хтось уже не може ходити, одна бабця недочуває, так їй здається, що над нею всі постійно насміхаються. Співмешканки щось говорять, сміються, а вона думає, що над нею, ображається. Скільки раз уже їй пояснювали, що то вони не про неї говорять, ніби заспокоїться, а потім – знов за своє…Одним словом – старість. Наших пожильців загалом турбують дві проблеми: хвороби і старість.

По всіх кімнатах висять термометри. Температура 21-22, яка всіх влаштовує, окрім однієї старенької, у якої вочевидь порушений кровообіг. Однак запасні ковдри, що лежать на її ліжку, вона теж не використовує.

─ Ми вже їй пропонували різні місця: і під батареями, і тут, і там, але їй ніде не подобається, ─ вболіває персонал закладу.

На всіх підвіконнях у всіх кімнатах цвітуть вазони: фіалки, різдвяник, жіноче щастя, калачики. Поруч ліжок – ікони та світлини рідні.

Цікавимося харчуванням.

─ Ой, смачно нас тут годують, 4 рази на день, і доглядають гарно. Та тільки за домом все рівно сумуємо, ─ в усіх одна відповідь і в кожного своя історія…

─ Чоловік помер, потім син,─ каже 80-річна Ганна Приємська із Катеринополя. ─Я тут живу уже 5-тий рік, пережила 5 інсультів. Десь 17 років працювала свинаркою і 23 на буряках, роботу любила. Зараз не можу ходити. Коли по сину справляли 40-й день, я замкнула собачку в хліві, щоб не заважав нам до поминок готуватись. У ту ж ніч шахраї обчистили весь двір, покрали посуд, металолом, який був. Так і продала хату за 8 тисяч гривень, аби і її не розтягли. А такий садок був! Хата маленька, але дуже гарна. Маю внука і внучку. Менша сестра, 71 рік, з Умані приїжджає, провідує, та й внуки навідуються.

─ Коли на Пречисту до баби Гані приїжджає сестра, то часто ночує у нас, ми тоді ціле свято організовуємо. Внуки бабусині приїжджають, інші родичі, ─ доповнює розповідь Людмила Іванівна.

85-річна Надія Супрун потрапила в Новоселицю із Канівського району. Своїх дітей у неї не було, але по чоловікові залишилась внучка Саша, яка її періодично провідує. Баба Надя з болем згадує дитинство – батька, що не повернувся з війни.

─ Одне спасєніє, що батько залишив нам корову. Тому й вижили. Як ішов на фронт, а нас було 6-ро дітей, усякому подав руку і поцілував, мабуть, знав, що не вернеться, ─ просльозилась старенька.

З 4-х кімнат ─ одну займають чоловіки.

─ Є у нас один чоловічок, 76-річний Микола, через якого наші бабусі навіть сваряться, ─ жартує Салига.

Микола Погорецький із Петраківки , як з’ясувалося, теж великий любитель пожартувати. На запитання: “Як вас звуть? ” Відповів: “Терешко”, ─ і обличчя залила дитяча усмішка. “Скільки вам років?” – уточнюємо. “Пишіть 16 або скільки вам треба”, ─ жартує чоловік. Цікавимось, чи справді через нього сваряться бабусі.

─ Та кому я треба? ─ сміється Микола Олександрович. ─Я їм часто допомагаю: тій води подам, тій ще щось. От вони через це й сваряться, бо рідко можу їм догодити. А так, старий, зуби повипадали, як цілувався. Тепер нікому я вже не потрібен. Треба хоч вуса завести, як у сусіда Сергія, тоді буду гарним.

Погорецький розповів, що весь вік проробив на фермі їздовим, узяв жінку з дитиною. Зараз донька проживає в Москві, до нього не навідується.

Поруч – 45-річний Сергій, інвалід дитинства. Рухається за допомогою ходунців.

─ Сергій до нас потрапив разом із матір’ю, ─ розповідає директор Іван Хаменушко. ─ Жив із матір’ю та бабкою у Новоселиці. Потім бабка померла, мати зістарілась, опинились обоє у нашому закладі. Він раніше світла боявся, звуку. Вони вдома навіть вікна завішували, а тут, після реабілітації, пішов на поправку: сам їсть помаленьку, сам одягається, трошки говорить. Має добру пам’ять, бува згадає щось ─ ми тільки дивуємось. Усі празники знає. Пробує навіть постити, щоправда, по-своєму. Каже: “Яйця їсти не буду, бо зараз піст”. Але м’ясо і рибу їсть.

Надія Варгач, 80 років, тільки усміхається. На кого гляне – тремтять сльози. Усіх хоче почастувати свіженьким капусняком та кашею, що принесли з кухні. Хто тільки наблизиться – усіх цілує і гладить. Говорити довго не може, але сказала, що харчами і доглядом задоволена.

─ Вона оце всіх цілує і всіх хоче нагодувати. Така в неї вдача, ─ каже фельдшерка.

На маленькій, чистій кухні порядкує Анна Пона, 20-річна кухарка.

─ Сьогодні в обідньому меню у нас капусняк, вівсяна каша, смажена риба, салат, хліб, компот і печеньки, ─ каже дівчина ─ А взагалі в нас бувають і торти, і яблука, і банани. Щодня або риба, або м’ясо, котлети. На свята готуємо олів’є та інші традиційні салати, усе, як і повинно бути.

Ми приїхали без попередження, але були приємно вражені: усе чисто, затишно, смачно, по-домашньому. Майже родинна атмосфера.

─ Там дуже гарний підібрався колектив. З куховаркою їм просто пощастило. Дуже хороша дівчина і чудовий кухар! Думаю, за старенькими там добре доглядають, ─ поділилася спостереженнями жителька Новоселиці Ольга Савранська.

Тетяна Івашкевич