Якова Івашкевича тричі ховали за життя

12 вересня виповнилося 90 років від Дня народження катеринопільського поета, учителя, краєзнавця Якова Івашкевича.

Яків Івашкевич (1926-2014) народився в Пальчику в селянській родині. Однак мати поета Федора походила з роду збіднілої польської шляхти – Калиновських, що проживали в Лисичій Балці. Дід по матері Павло (до розкуркулення) мав сорок десятин землі, 8-ро дітей і працював дяком у церкві. Після одруження Федора ще носила якийсь час панські капелюшки, дороге вбрання, золоті прикраси, але сувора радянська дійсність це швидко виправила: щось відібрали комсомольці, щось виміняла на їжу під час голодовки. Федора Павлівна закінчила церковно-приходську школу, тож добре уміла читати й писати. Батько поета родом із Пальчика, але теж мав польське коріння. Прадіда звали Костянтин, а прапрадіда – Кжесь, по-нашому Георгій.

У Пальчику подейкують, що колись у селі був один великий польський рід, але одні згодом стали Івашкевичами, а інші ─ Васькевичами. За легендою, котрісь і них “возгордилися і відділилися”. “Полеміка між цими родами (хто “возгордився”) тривала до радянських часів.

“Це ви собі добавили “І” та відділились від роду”, ─ казали Васькевичі. Але історія показує, що польське прізвище “Івашкевич” – досить самобутнє і давнє, чому свідчить хоча б класик польської літератури – Ярослав Івашкевич, книги якого малоосвічені люди часто плутають із батьковими”, ─ розповідає дочка поета Тетяна.

Дитинство Якова Івановича пройшло в Пальчику на Хуторах. Глиняна батьківська хата, правда вже не під соломою, а під шифером, стоїть і досі, хоч належить уже іншій родині. Найяскравішим спогадом дитинства було, як майбутній поет стояв у порваних чоботах (що були ледь не єдиними на всю сім’ю) на шкільній лінійці і плачучи співав: “Піснею про Сталіна починаймо день! Кращих ми не знаємо на землі пісень! У країні Сталіна, у країні Рад ми ростем, зростаємо, як зелений сад! ” (Максим Рильський.)

“Мені тоді доручили ці чоботи – надію родини, а я їх порвав. Сльози бігли градом, а треба було співати про найкращу в світі країну і її великого вождя, що забезпечив нам таке прекрасне дитинство”, ─ згадував письменник.

Ще один щемливий спогад про голод 1933 року відображено у вірші “Балада про картоплю”. Це автобіографічна поезія, про те, як маленький Яків, стомившись від вареної лободи, знайшов на городі стару картоплину й вона йому видалася смачнішою понад усе: “Цар-картопля, хлопці, цар-картопля!.. Значить, день чи два ще жити буду І слізьми біду свою окроплю…”

А найсвітліший спогад, як мати ще зовсім маленьким його водила до причастя: “Там у церкві священик давав такі маленькі булочки (проскурки). Вони були такі смачні, солодкі, я ніколи більше таких не їв. І ще він мене, малого, по голові гладив”, ─ розповідав Яків Іванович.

Ото й усе, а потім не стало ні священика, ні церкви, яку комісія з Києва визнала пам’яткою архітектури й зобов’язала місцеву владу реставрувати. Однієї з морозних зим церкву пустили на дрова для школи, ніби в Пальчику більше не було де дров взяти. Так було простіше тодішній владі.

У 14 років увірвалась у життя війна. А в 17 Яків Іванович пішов захищати Батьківщину. Із вдячністю згадував рідний Гнилий Тікич, який навчив його плавати. Коли форсували великі річки, тільки це врятувало йому життя.

“Багато моїх однополчан гинули. Наказ командира не обговорювався. А були й такі, що в спину стріляли. Хто не вмів добре плавати, тонув. Це були жахливі картини, досі душа щемить, як згадую”, ─ ділився спогадами ветеран.

На фронті був телефоністом і водночас друкувався у фронтовій пресі. Побратими його знали як “Яшку-поета”.

У березні 1945 біля польського міста Бреслау Якова Івашкевича було тяжко поранено. За життя ховали його кілька разів. Перший раз – після поранення мати отримала похоронку і вже не сподівалася побачити свого сина. Коли після госпіталю у Ворзелі він з’явився на порозі, мати ледь не втратила дар мови. Щастю її не було меж. Отримав другу групу інвалідності, але згодом на комісії молодий лікар-одноліток, який увесь час просидів у тилу, цю інвалідність з нього зняв, посилаючись на те, що він отримуватиме стипендію як студент вузу.

Вже дружина, Ніна Григорівна, з якою він взяв шлюб у 70-х роках, примусила його знову подати документи на групу. У соцзабезі з’ясувалося, що Яків Іванович в них уже давно числиться в списку померлих.

І втретє ховали його десь років 7 тому. “Відкриваю двері, а на порозі стоїть знайома з вінками, приїхала на похорони, потім дуже вибачалась. Добре, що батько не бачив,” ─ згадує донька.

Помер Яків Івашкевич 4 червня 2014 року від старості та хвороб у 87-річному віці.

Врешті Якову Івановичу поновили інвалідність. Спершу дали третю групу, потім з віком другу й насамкінець – першу. За військові заслуги він нагороджений “Орденом Вітчизняної війни 1 ступеня” (1985, СРСР), “Орденом Червоної зірки” (1947, СРСР), Орденом “За мужність” (1999, Україна) та багатьма медалями.

У 1952 році Яків Івашкевич закінчив Черкаський педагогічний інститут. 40 років життя віддав педагогіці, нагороджений відзнаками “Відмінник народної освіти”, “Ветеран праці” та Премією імені Олекси Гірника “за великий внесок в українське національне відродження і за значні успіхи в національно-патріотичному вихованні дітей та молоді” (Київ, 2006).

Надія Мельник, одна з учениць поета, розповідає:”Яків Іванович і Ніна Григорівна в педагогіці дотримувались абсолютно протилежних методів. Якщо перший був сама доброта, то друга – строгість. У Ніни Григорівни на уроці чути було, як муха летить. Вона мала поставлений голос (колись їй навіть пропонували бути диктором на УТ-1) і якусь частку гіпнотичного впливу. Їй досить було глянути, повести бровою ─ і всі шикувались, хоч і любили її якось по-особливому, називали мамою.

А Яків Іванович ніколи ні на кого голос не підвищив. Інколи діти цим зловживали, але всі знали, що він “ходяча енциклопедія”, тож слухали з відкритим ротом”.

Відомий також як краєзнавець, брав участь у підготовці матеріалів енциклопедичного видання “Історія міст і сіл Української РСР” (Київ, 1972), збирав і обробляв дані про Катеринопільський район; автор статей про Сергія Єфремова, Павла Филиповича, Михайла Наєнка, Михайла Іванченка, Василя Латанського, Василя Симоненка тощо.

Автор чотирьох збірок ─ “Вічносте моя” (1998), “На перехресті доріг” (2006), “Іскрою викрешусь” (2002), “На крилах мужності й любові” (2006) друкувався в альманахах “Плуг” (2002), “Дніпрові зорі” (1957), газетах “Авангард”, “Катеринопільський вісник”, “Літературна Україна”, “Кримська світлиця” тощо. При районній бібліотеці вів літературний гурток “Первоцвіт.”

За внесок в українську культуру його ім’я занесене в Енциклопедію Сучасної України (11 том, 2011рік).

Дім Якова Івашкевича завжди був осередком культурного життя. Тут радо приймали українських письменників – Василя Латанського, Миколу Гірника, Миколу Негоду, Василя Дергача, Михайла Іванченка, Михайла Наєнка, Миколу Сома, Миколу Єременка. З Василем Симоненком Яків Іванович був знайомий особисто, ба більше ─ з його допомогою друкувався в черкаських газетах ─”Черкаська правда”, “Молодь Черкащини”.

“Батьки дуже любили Василя Симоненка. Коли тато вимовляв його ім’я, в його очах відразу з’являлась невимовна туга. Він часто розповідав, що в смерті поета винуваті міліціонери, які його жорстоко побили. А мама просто була великою шанувальницею Симоненкової творчості,” ─ розповідає старша донька Галина.

Дуже шанував Яків Іванович також Максима Рильського, який приймав у нього іспити в аспірантуру. Відповіді на білет “Ленін та Сталін в українському фольклорі” молодий поет не знав, тож швидко склав на цю тему власні вірші.

“От що таке народ!”,─ вигукнув Максим Тадейович і стукнув олівцем по столу. Це було одним із найулюбленіших спогадів Якова Івановича. В аспірантуру він вступив, але вчитися відмовився, оскільки його зарахували не на ту спеціальність, яку він обрав

“Я завжди захоплювалась тим, як тато любив людей. Він міг ненавидіти (й писати про це) – бюрократизм, хабарництво, кумівство, але водночас дуже поважати й шанувати кожну людину.

Коли його запитували про когось, розповідь завжди починалась словами: “Це така прекрасна людина!” І тато в кожному знаходив прекрасне, без виняків. Така у нього була точка зору.

Приміром, він міг ненавидіти секретаря райкому, але не людину, що посідала цю посаду. Це унікальна здатність: не переходити на особистості. І ще він умів дружити – це був його найбільший талант. Він завжди, до останнього подиху вболівав за своїх друзів, поки вистачало сил, листувався з ними і дуже-дуже чекав їхніх відповідей, потім днями перечитував листи і ніколи їх не викидав, зберігав, мов дорогоцінні скарби. Ці скарби зберігаються й досі. Те, що було дорогим татові – для мене святе,”─ згадує Тетяна Івашкевич.

Подружні стосунки Якова Івановича теж заслуговують окремого висвітлення. Після кількох невдалих шлюбів він знайшов свою “Нінку”. Вона й стала його музою, порадницею і натхненницею. Між людьми вони називали один одного по-старомодному: Ніна Григорівна і Яків Іванович. Попри очевидну красу дружини, Яків Іванович цінував її за інші якості – душевність, доброту, щирість. Саме це й описав у вірші “Немає брів ясних шовкових, нема вогню, що спопеляє кров, проте…” Далі йшов перелік моральних якостей коханої жінки. Прочитавши поезію, Ніна Григорівна її немилосердно знищила, тож у жодну із збірок вона не потрапила. Втім, інші вірші, присвячені їй, вражають своєю ліричністю та глибиною почуттів ─ “Ти поїхала, швидко поїхала”, “Люблю тебе, навік одну, кохана”, “Із почуттів – це почуття всевладне” тощо.

Після смерті дружини, що була, до речі, на 17 років молодшою, у 1999 році поет іншого шлюбу не уявляв. Усе своє подальше життя присвятив донькам – Тетяні та Галині, а також внучці, яку назвали поетично Ярославною (саме так! не Ярославою).

У 2007 році Якову Івановичу Івашкевичу було присуджено звання Почесного громадянина Катеринополя.

На надгробній плиті викарбувані слова, що були життєвим кредо поета:

“Коли б хто-небудь запитав мене, Вважаючи це слушною доречністю,Чим виміряю я життя земне, Я відповів би: “Щедрістю! “

У день 90-річчя в Катеринополі згадували про Якова Івашкевича в районній бібліотеці. Ольга Найденко підготувала презентацію про життєвий та творчий шлях поета, а Любов Приємська, керівник бібліотеки, розповіла про Якова Івановича як одного з найактивніших читачів та керівника літературної студії. На заході виступила з незабутніми спогадами донька Тетяна. Вона також подякувала районну бібліотеку за вшанування та збереження пам’яті про її батька.

Олександр ГРИГОРУК

Ознайомитись із віршами Якова Івашкевича можна тут: http://szvitozara.io.ua/story

12.09.2016 15:07
Переглядів: 2807
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.