Як наша журналістка цуценят рятувала

22 червня десь о 9-й годині вечора з’ясувалось, що в районі катеринопільської райлікарні кілька маленьких цуценят потрапили у біду: залізли у вузенький прохід між будинком і бетонними плитами. Лемент лунав на весь куток. Вилізти назад малі не могли.

Поряд прогулювалася жінка із трирічним хлопчиком. Дитина відразу ж почала шукати песика, щоб йому допомогти. Мама сварила сина, щоб не ліз між плити, оскільки це небезпечно, але видно було, що вона й сама турбується про цуценят. Скооперувавшись удвох, ми пробували виштурхати цуциків маленькими прутиками (щоб вони полізли назад), виманювали їх їжею, але все марно.

Потім підійшов худорлявий чоловік і теж дуже перейнявся ситуацією: “Я б поліз, спробував їх витягти, але в мене цукровий діабет, я погано поїв, може зле зробитись”.

Ми перезирнулись, і я зателефонувала в катеринопільський відділ МНС: “Хлопці, допоможіть, будь ласка. Двоє цуценят залізли у вузький прохід. Ситуація безвихідна. Вони звідти самі не виберуться. Ми самотужки ці плити не зрушимо з місця. Потрібна ваша допомога!”. Черговий вислухав мене і сказав, що порадиться із керівництвом, що робити. Після цього я телефонувала ще тричі.

Двічі мене переконували, що незабаром виїдуть, а на третій відповіли: “Керівник сказав, що ми таких послуг не надаємо”.

Я попросила чергового відрекомендуватись, але він відповів, що не зобов’язаний цього робити і поклав слухавку. Дитина, що стояла поруч, почала плакати, а чоловік з діабетом поліз під бетон. Я просила не робити цього, адже йому там може стати погано, однак він не прислухався до моїх зауважень. Дуже швидко з’ясувалося, що одне собача можна врятувати, але потрібна мотузка, щоб прив’язати йому до лап і тягти його вузьким проходом. На жаль, ніде поруч нічого навіть схожого на мотузку не було. Я побігла у відділення швидкої допомоги, і там мені дали бинт ─ усе, що в них було під руками. Жінка з хлопчиком то відходила, щоб заспокоїти дитину, то знову підходила, щоб зрозуміти, чим вона може допомогти. Наш герой, що лежав під плитами, пробував обв’язати лапи малому коричневому цуцику, і щоразу ця процедура зривалась. У якийсь момент він поскаржився, що в нього вже тремтять руки, чи то від утоми, чи то від низького цукру. Я просила, щоб він негайно виліз із-під плит, бо доведеться ще й його рятувати. Але він вперто вимагав: “Кидай мотузку, я ще спробую”. Насамкінець удвох ми ледве витягли цуценя. Я напоїла його водою, і воно радісно побігло. На годиннику була майже 11 вечора.

Чоловік виліз з –під бетону, попив води, оглянув місце, де плакав інший цуцик: “Цьому, на жаль, я не зможу допомогти. Знизу асфальт, зверху непідйомний бетон, збоку ─ стіна”.

“Дякую вам, ви сьогодні врятували маленьке життя. Як вас звуть? Я хочу про вас написати”, ─ запитала я.

“Немає значення, як мене звуть. А писати про мене не треба, бо он того так і не вдалося врятувати”, ─ він показав у напрямку собачого кволого лементу.

“Сьогодні ночі не буде. Як можна спати, коли хтось сидить між бетоном і просить про допомогу,”─ чогось подумалось. Чоловік стомлено і з тягарем на душі (що не всіх врятував) пішов. Жінка з заплаканим хлопчиком теж пішла з місця події.

Ніч видалася важкою. Ішов дощ, гриміло. Я десь у глибині душі сподівалася, що цуценя злякається грому і якось само вибіжить. Однак заснути так і не могла. Вранці, випивши кави, поїхала подивитись, чи воно ще живе. Під’їхавши до злополучних плит знову побачила жінку з тим самим малюком, що напередодні допомагали визволяти з бетонного полону цуценят. Малий радісно бігав за песиками, грався з ними і дуже радів. Пересвідчившись, що всі цуценята живі і здорові, а плита відсунута, я почала шукати рятівників. І швидко знайшла.

Це були працівники автопарку райлікарні. Хлопці сміялися, жартували, розповідали, як витягували цуценя. “А хто найбільше відзначився?”─ запитала я. “О там багато було. Довгань Валентин, Гегедош Олександр, Цимбаленко Олександр, Дрибас Дмитро. Та й інші допомагали. Найбільше перейнявся ситуацію Цимбаленко, він усіх і організував,” ─ відповів чоловік у камуфляжній формі. “А коли відбувалась рятувальна операція? ” “О пів на сьому ранку. Довелося залучити домкрат і чоловічу силу,”─ сміялися хлопці. “Я хочу про вас написати, зараз поїду привезу фотоапарат,”─ попросила я. “Про Цимбаленка пишіть, ми його потримаємо, щоб не втік”, ─ сміялися рятівники. “Ні, ні про мене не треба, я зараз уже їду”, ─ відмахувався Сашко.

Коли я приїхала з фотоапаратом, хлопці, певна річ, уже були всі при роботі. Частина роз’їхалася по справах. Тож вдалося сфотографувати лише одного рятівника. На фото Олександр Гегедош із врятованим цуциком. Другого, коричневого, врятували ще вчора.

Насамкінець, я познайомилася і з мамою, що разом з сином Ростиком увесь цей час вболівали за песиків. Її звуть Тетяна М’ягкова, 36 років. “Ми теж не могли цілу ніч спати, а зранку сюди прийшли, щоб побачити, що тут робиться. Слава Богу, є добрі люди ще на білому світі”, ─ розповіла Тетяна. Фотографуватись відмовилась. Але в обох них сяяли обличчя. Малий грався з песиками й радів, що вони живі.

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

23.06.2016 12:33
Переглядів: 1314
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.