«Прикривай нас з Неба» - Вісті Черкащини

«Прикривай нас з Неба»

31 січня минає 5 років з Дня загибелі катеринопільчанина Руслана Бобурова, бійця батальйону «Айдар», який загинув у 2015 році під час обстрілів з реактивної системи «Град» теплоелектростанції в місті Щастя на Луганщині.

Цього дня щороку на могилі Бобурова збираються родичі, побратими та друзі. Сумує Катеринопільщина. Сумує «Айдар». Руслана згадують найщирішими словами. Але хто скаже краще, ніж бойові побратими?

«Айдарівка» Карина Гріненко поділилась своїми спогадами у «Фейсбук»:

«Я вдячна долі, що знала тебе. Відтоді порядність людей я міряю по тобі. Ти був самим щирим і чесним з усіх, кого я знала. Ти був людиною, закоханою у всі види зброї та найдобрішим одночасно. Ти червонів, як дитина, коли тебе хвалили. І, як дитина, стрибав від радощів, коли тобі щось дарували товариші або волонтери.

Я не знаю, де тепер твоя ЗУ-шка “Мамка”, як не знаю і де твій героїчний кулемет “Машка”. Обидві вони були, ніби частиною тебе, сподіваюсь батальйон їх зберіг у робочому стані. А ти став душею батальйону “АЙДАР”, безсмертною душею. Сподіваюся, що і сучасний “АЙДАР” це пам’ятає.

Восени 2014 я присвятила тобі вірш. Ти ніколи не чув його живим. Я не встигла, вибач. Я читала його тобі на кладовищі Катеринополя, коли вже ніхто не міг побачити твої ясні, як у дитини, волошкові очі. Потім дізналася, що хлопці викарбували той вірш на твоєму пам’ятнику. Тепер він там – як твій другий портрет.

Я говоритиму з тобою і в наступні роки. Бо знаю, що чуєш. Дякую, що ти в нас був. У найтяжчі хвилини життя я бачу перед собою твоє обличчя і вкотре беру себе в руки. Сьогодні гірко і сумно. Але маємо жити і боротися далі. Бо ти за це загинув і це не має бути даремним. Прикривай нас з Неба!»

До цього тексту лиш невеличка ремарка: Руслан похований у Єрках, біля своїх родичів. Карина, як немісцева, просто не зорієнтувалась.

Однак її поезія і справді мов словесний портрет Руслана. Всі, хто знав Бобурова, саме таким і пам’ятають.

Русіку “НІМЦЮ” присвячено

“Горобець після бійки” ця зачіска зветься,

Завиватися в кільця почала борода.

Без копійки в кишені, з Україною в сердці,

Він півроку в окопах, бо в країні біда.

Не жаліється і ні про що він не просить,

Закидає на плечі кулеметні стрічки,

Що Бог дасть, те і їсть, що дадуть – те і носить,

Мій найстарший синочок, дитя простоти.

І коли мене сумніви беруть похмурі,

І я знов почуваюсь не в сих і не в тих,

Заглядаючи в очі його волошкові,

Я знаходжу там спокій, як на ликах святих.

(Мамка, “АЙДАР”, 2014)

31.01.2020 13:19
Переглядів: 1332
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.