На Куликівському цвинтарі покоїться близько 200 осіб, померлих від голоду

24 листопада в Катеринополі вшановували пам’ять померлих під час Голодомору. Організатором заходів виступила селищна рада. У вшануванні взяли участь учителі та учні місцевих шкіл, ліцею, жителі та віряни селища. Іван Гегедош не зміг бути на заходах, оскільки у цей час перебував у закордонному відрядженні в Польщі. Від представників районної влади у церемонії взяли участь голова райради Віталій Верета та керівник апарату Костянтин Кисіль.

Хода пам’яті рухалась від ліцею до Куликівського кладовища, а звідти до пам’ятника Жертвам Голодомору, що на Студінці. У багатьох в руках були жмутки колосків, обв’язаних стрічкою в кольорах національного прапора.

− Де можна придбати такі колоски? – цікавились люди.

− Мабуть, ніде. Це Іван Тіберійович ще в жнива заготовив сніп пшениці для таких заходів. От ми й зробили кільканадцять жертовних жмутків, щоб покласти їх до пам’ятників жертв Голодомору, − пояснили співробітники селищної ради.

На Куликівському цвинтарі вшанування розпочалось із виконання гімну. Потім ведучі коротко, але емоційно розповіли про причини та наслідки Голодомору – геноциду українського народу, штучно створеного верхівкою радянської влади, під час якого щохвилини помирало 17, щогодини 1000, а щодня – 25 тисяч українців. Заступник селищного голови Віктор Орел закликав усіх присутніх низько вклонитися перед могилами закатованих співвітчизників, що полягли від голоду, репресій, розстрілів та інших безчинств комуністичного режиму.

− Схилімо голови перед маленькими дітьми-ангелами, − закликав Віктор Михайлович, − що вмерли від голоду, перед їхніми мамами, що хотіли, але не змогли їх урятувати, перед закатованими сивочолими людьми, що були хранителями нашої мудрості, перед “розстріляним відродженням”, нашими поетами та письменниками, інтелігенцією, знищеною у сталінських таборах, перед хліборобами, що могли прогодувати не одну таку державу, як Україна, але їм не дали цього зробити…

Орел нагадав, що за різними даними Україна втратила від 7 до 10 мільйонів своїх кращих синів та дочок. У пам’ять про них школярі запалили свічки й роздали всім присутнім запашний коровай. Полеглих ушанували хвилиною мовчання.

Зі страшними спогадами-переказами звернулась до односельців пенсіонерка Марія Волотовська:

− Люди, не проходьте мимо, вклоніться, покладіть квітку, перехрестіться, вшануйте тих, хто впав невинною жертвою жорстокого режиму. Тут, у цю могилу, яка на той час була просто ровом 10 на 4 метри, мов худобу, скидали катеринопільчан, померлих від страшного, штучно створеного голоду. Тут покоїться близько 200 осіб.

На Студінському цвинтарі своїми болючими спогадами поділився також учитель-пенсіонер Василь Мандрика:

− Від голоду померли мої діди, які пішли на пошуки хліба і не вернулись. Мандрика Онисій виповз, змучений голодом, надвір, заповз у жито, наївся колосків і помер. Лукіяна Мандрику (мого однофамільця) репресували як куркуля. Спіткала тяжка доля й багатьох інших наших земляків.

Осавул калниболотського козачого куреня Микола Гордашевський зачитав присутнім поезію маньківського поета Анатолія Слободяника, приурочену страшній темі голоду:

Відкосили косами

В землю, мов снопи…

На завершення місцеві священики прочитали біля обох пам’ятних знаків – і на Студінському, і на Куликівському кладовищі − заупокійні молитви. Наступного дня ввечері на згадку про закатованих та померлих катеринопільці запалювали в своїх оселях свічки. Людина живе доти, доки її пам’ятають. На жаль, ми не у змозі згадати всіх полеглих поіменно, але хай тепло від наших свічок та молитов хоч трішки зігріє їхні згорьовані душі. Царство Небесне та Вічна пам’ять!

Тетяна ІВАШКЕВИЧ