”Хмаренки першими з’їли свою меншу дочку, потім і другу дитину”

Мені часто приходять на згадку вечори, коли вся родина збиралась в коло і за нехитрою роботою починались згадки про минуле. Тоді, в 60- х, мені, підлітку, в голові не вкладалось, що могло бути, що нічого їсти, що їжу відбирали а люди мерли масово і їли одне одного. З того часу до подій Голодомору було не так то вже і далеко – 30 з гачком років.

В Гончарисі початку 30- х ми вважались середняками (5 ротів). Діда Василя(1893 р.н.) деякий час не дуже чіпали, бо рано осиротів, піднімав брата і сестер і господарство трималось на мозолях. Втім як і майже в усіх. Ще на початку 31-го року командир однієї з воєнних частин, що упадав за дідовою сестрою попереджав про майбутні зміни, хоч ніхто тоді і не міг уявити про грандіозність трагедії. Проте дід пам’ятав ці слова. Тому і сховав зерно надійно. Тут мушу зробити відступ і пояснити одне неоковирне слово. Коли селяни – господарі ще мали землю, то на сезонні роботи інколи наймали додатково людей. Відносини узгоджувались і виконувались. Але були і винятки, тобто коли хазяїн годував погано, туго і несповна розраховувався. Таких людей називали – куркулі. Совіцька влада всіх роботящих власників затаврувала цим огидним словом. Так от, розмахуючи гаслами про “експропріацію” (грабунок іменем закону) сільські комсомольці “куркулили” чесних роботящих господарів в Гончарисі – Руденків, Зарв, Односумів, Коханчуків, Калниболотчуків, Вельганів…. Один з Односумів, перед самим початком 1-ї світової подався до США і звідти, в 20- х, прислав нові сільгоспмашини, що в очах комсомольців було нечуваним злочином. З цими “багатіями” розправились першими. Серед комсомольців Гончарихи і Ромейків називалось 5 прізвищ але запам’ятались Бецун і Махтодь Горобець (хай пробачать мені їх нащадки і носії цих прізвищ). Махтодь був похресником моєї баби Олі але відносно нас “комсомолив” люто. Ще до початку процесу колективізації серед іншого “позичив” нову шкіряну куртку у Прокіпа – “з’їздити в район”. Позичка стала власністю а нагадування закінчилось приставленним до скроні діда револьвером – “Тут я Радянська влада! І повірять мені!”……. Сховавши деякий запас дід подався на Донбас в Алчевськ. Там, почавши робочим на станції, а потім шахтарем обладнав житло і перевіз жінку. Старший син Прокіп (1914) подався шоферувати і осів в Кагарлицькому районі, що на Київщині а батько ( Михайло, 1922) і Микола (1925) перейшли жити в Луківку до тітки Марти Пасічник (бабиної сестри), що мала і свого сина. Завдяки схованим припасам ті роки вдалось пережити. Дід навідувався в Гончариху і підтримував. Зокрема, двома мішками зерна врятував сім’ю директора школи (здається, Ткаченко). З слів батька я вперше і почув про канібальство. В Луківці жила сім’я Хмаренків. Люті муки голоду змушували людей на божевільні вчинки. Хмаренки разом з одним з жителів з Гуляйполя першими з’їли свою меншу дочку, потім і другу дитину. Всього здається душ 5 чи 6. Їх забрали. Батько дивився, коли робили обшук, запам’ятав що тоді говорили навколо. А жили вони майже поруч. Через багато років ми ходили там. Хати ще були цілі…….

Нашу ж хату в Гочарисі забрали під контору, дворище – під тік, господарчі споруди ( аж з Черкас дерево возили) під майстерні. Стоять і досі.….. Через деякий час діти “розкуркулених” пішли на фронти, пережили окупацію, голод 46-47р.р., безпаспортність а дехто і саму страшну пекельну систему. Комсомольці, що “розкуркулювали”, з початком війни назавжди здиміли з села. Як наслідок згаданих подій нові біди прокотились катком по Україні. На початку минулого століття діди і прадіди відмовились від своєї держави. Голодомор порушив генетичну пам’ять, перекрутив свідомість, породив кілька поколінь з совковою ментальністю наслідки чого переживаємо зараз в “своїй” не своїй державі.

Олександр ПІХОТА

28.11.2016 11:46
Переглядів: 1476
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.