Чого на Катеринопільщині не вистачає для щастя?

Щастя, як ми знаємо, філософська категорія. Для кожного воно своє: для когось досить бути здоровим, для іншого – успішним, для третього багатим. А хтось хоче мати усе й відразу. Або навпаки − живе духовними цінностями: щастя допомагати бідним, знедоленим, безпритульним, слухати вранці спів жайворонка, а ввечері – цвіркунів, ходити на заході сонця по берегу річки, насолоджуватись морськими хвилями, шумом водоспаду…

Скажу відразу, ми не заглиблювались в особисте. Цього разу для нас важливо було дізнатись, що б зробило наших мешканців більш щасливими у їхньому соціальному житті, побуті. Можливо їм не вистачає якихось товарів, послуг, розваг? Кожен відповідав по-своєму. Але всі визнали, що їм бракує на повноцінне життя грошей. Після сплати комуналки та обов’язкових платежів (за лікування, навчання дітей тощо), гаманці наших мешканців залишаються майже порожніми. На запитання “Можливо Вам бракує в Катеринополі хамону чи свіжої руколи?” майже всі дивувалися й казали: “Якби й були, то навряд чи ми б їх купували.” То чого ж тоді не вистачає катеринопільчанам?

Ніна Бурлака, пенсіонерка: “Як є гроші, то всього вистачає, а як нема… то й нема на що скаржитись. Ми не вибагливі в їжі. Їмо в основному те, що на городі та в господарстві пристаралися. А так хліб купуємо, зрідка ковбасу. Але її зараз нема нормальної. Хіба куряча, і то, як який завіз. Про зиму треба думати, бо субсидії в нас нема. Кажуть: “Хата маленька”. До холодів треба хоча б машини дві дров купити. Туди гроші й підуть.”

Надія Дорошенко: “Нормальних цін нам не вистачає. Он капуста на базарі сьогодні була по 22 гривні, і ще кажуть, що буде дорожчати, бо рання уже відійшла, а середня ще не вродила. Дорожнеча на все, хоч і в селі живемо. А ще мені особисто бракує цікавих культурних заходів. Може вони і є, але я про них чую, як уже відбулися. Значить, погана реклама. Чому оголошень ніде нема? Як десь одне-два повісили, так його ж іще побачити треба! Розміщували б на базарі, автостанції, в Інтернеті по групах…”

Надія Олійник, пенсіонерка: “Чого не вистачає? Фінансів, справедливості та субсидій. Хіба то субсидії? Сльози. Хату ними обігріти не реально, хіба прокоптіти. А ще шкода, що в нас немає якогось пристойного безалкогольного кафе, де б можна було зібратися з друзями чи знайомими, попити чаю, скуштувати морозива, тістечок. Щоб це був заклад для сім’ї.”

Ольга Савранська, домогосподарка: “Найбільше нам не вистачає нормального медичного обслуговування. Прийдеш у лікарню, вистоїш 2 години у черзі, потім просидиш 40 хвилин у кабінеті, а тобі приділять у результаті 15 хвилин уваги, бо то в них перекур, то чаї ганяють, то язиками плещуть. Ще бракує нормального транспортного сполучення. Я з Новоселиці до Катеринополя їду дизелем. А далі чимчикуй пішки через усе містечко, бо маршрутка, що курсує, не завжди на людей із дизеля чекає. Останнього разу зі мною осіб 20 ішло, хто куди: хто на автостанцію, хто на базар, а хто в лікарню. Відстань чималенька! Що стосується рідної Новоселиці, то тут найбільше бракує послуги з вивезення сміття, яке по всьому селу валяється, а ще ясельної групи в дитячому садочку. Тільки я знаю до десяти малюків, що могли б її відвідувати, проте такої нема. Але ж дитина в гурті краще розвивається!”

Ольга Тутихіна, шкільна медсестра: “Мені не вистачає гарних умов праці й гідної зарплати. А ще більше нормальної екології. Наші супер-пупер нові шостаківські очисні смердять на півсела, дихати нічим від смороду. Річку загадили. Ставка нема, ніде дітлахам покупатися. Та що там покупатися?! Просто погратися ввечері нема де. Майданчики всі потрощені, й ніхто їх не ремонтує. “

Галина Снігур, директор музею: “Тут узагалі нічого нема: зарплати нормальної нема, медицини нема (пішла ногу лікувати, то мене відправили від хірурга до лора), лікувального масажу нема, басейну, щоб поплавати нема, туризм відсутній, бо доріг теж нема, транспортне сполучення жахливе, кафе-ресторанів, де можна було б піцу, суші, хоча б морозива поїсти теж нема. Яке щастя? Таке враження, що ми вимираємо. Нормальної кави і то ніде придбати. Мушу з Києва возити. Я вже мовчу про якісну оливкову олію, сир з пліснявою, шпинат, базилік і т. д. І це тільки одна сторона медалі. Ще гірше, що в нас немає нормальних людських стосунків, нема робочих місць, нема можливості допомогти знедоленим. Он люди гроші на операцію збирають. Як можна бути щасливим, коли поруч хтось страждає?! Не знаю, у мене не виходить! Та й влада наша забула, хто в кого служить. Наші слуги народу чомусь давно почувають себе не слугами, а господарями.”

Альона Кушніренко : “Робочих місць не вистачає, висотних будинків, бо ніхто не хоче вже жити у хатах, люди хочуть мешкати у квартирах, та ще й з усіма зручностями, гідних зарплат і нормальних цін. Я, наприклад, усе з Києва везу. Бо там пачка масла по акції коштує 20 гривень, а тут 33-36. І все так… Хоча б “АТБ” відкрили та “Українські ковбаси”, і то б уже було краще для людей”.

Тетяна ІВАШКЕВИЧ