Вісті Черкащини 
Життя не поставиш на паузу, друга війна за життя: мешканець Мокрокалигірської громади відзначає 90-річчя
► Лист до редакції
Двадцять п’ятого лютого Володимир Ілліч Неїжпапенко з Киселівки Мокрокалигірської громади зустрічає свій дев’яностий день народження. Ми завітали до нього в гості і розпитали трохи про його життя. Спершу Володимир Ілліч сором’язливо відмовлявся, але, зрештою, почав ділитися спогадами.
Тож почнімо з дитинства. Володимир Ілліч родом із села Стара Ярославка, Звенигородського району. Батько був ветлікарем, саме завдяки його роботі сім’я переїхала до Киселівки, де Володимир Ілліч і нині проживає з дружиною. Батько завідував ветлікарнею, що з виду була простою хатиною, мати працювала в аптеці й санітаркою. Тут же, в Киселівці, родина придбала стареньку хату. З часом старша сестра Володимира також пішла батьковими шляхами і закінчила ветеринарний технікум.
Спогади дитинства нашого ювіляра загалом вміщаються в одне слово – «ВІЙНА»… «Що тут казати та згадувати, коли війна…», – зітхає Володимир Ілліч. По недовгій паузі починає таки розказувати про те, як пас невеличку череду корів: свою та кілька сусідських. Згадує сорок сьомий рік – голод, тоді сусідська вчителька дала йому в поле дві варені картоплини, і то було таке щастя, що й не описати. Далі не хотів згадувати, бо дуже болить…
Після тривалої паузи, пам’ять Володимра Ілліча мандрує босими дитячими ногами разом із іншими хлопчаками вздовж поля, де молотять зерно. І так хотілося вкрасти додому хоч жменю того зерна, щоб було що їсти, але ж страшно, бо як спіймають, то прямо тут сирим і нагодують.
Зрештою, розговорившись, Володимир Ілліч вже жартує, що про його життя можна було б і роман писати (злегка усміхається і знову зітхає).
Батько пішов на війну. Хату розірвало снарядом. Ховаючись із сестрою та меншим братом у погребі, визирали на ті жахіття, часом вибігали у пошуках їжі. «Молодший брат і помер у тому погребі… Гірко те згадувати», – каже.
А далі були роки навчання та юності. У Ватутіному (нині Багачеве) закінчив школу механізації, далі пішов у колгосп, потім закінчив Уманський технікум механізації. Працював трактористом на цілині, будували союз…
Потім була служба в армії. Служив у Литві, в Каунасі. Згадує, як гуляв вулицями Каунаса і Вільнюса, і яким прекрасним тоді йому здавалося життя. З теплою усмішкою пригадує, що там дуже любили українців. Раз-по-раз голосно видихає і повторює: «Життя є життя».
Нашу розмову подекуди переривають хирі погляди вусатих котячих мордочок, що зазирають у кімнату і поспішають сховатися, бо ж тут є чужі. Очевидно завдяки батьковій професії Володимир перейняв любов до тварин і проніс її через усе життя. «І коти, і собаки є. Люблю тварин», – зауважує Володимир Ілліч і відразу ж додає, що не просто любить, а й страшенно жаліє їх. Каже, що колись і рушницю мав, та ніколи не стріляв з неї, бо шкода. Оскільки у війну бачив те, чого і згадувати не хочеться: стріляли на його очах і чужі, і «свої» (совєти). «Не раз мене ставили до стінки. Погане життя було», – скаржиться.
Зі слів оповідача, усі його спогади нині розмиваються і плутаються. З пам’яті виринають перед очима різні картини, мов на екрані, «ніби кіно дивлюсь».
Подумки він переноситься у мить, де малював у зошитах старшої сестри, коли вона ходила до школи. Далі згадує, як бігали з хлопцями дивитися на дамбу та ставок, що виходив з берегів по весні. «Важке життя, але прожив і далі переживу все, що вготовано. Хочу ще років з п’ятнадцять, бо хто ж про мою бабусю подбає», – каже.
Раніше у Володимира Ілліча була пасіка – тридцять п’ять вуликів. У цьому році планує знову відновити, не в такій кількості, а просто для себе – два-три вулики. Твердо переконаний, що завжди потрібно щось робити. «Завжди треба чимось займатися, не можна, щоб життя просто котилося вниз. Хочу все робити сам, поки можу», – наголошує.
Володимир Ілліч подає чудовий приклад всім, хто шукає довголіття – він не п’є і не курить. Покинув уже давно, але згадує, що курив «з пуп’янка» – мовляв, старші хлопці навчили. А далі в компаніях курив, бо «маса затягує» – відверто зізнається, що сам би ніколи й не почав, тож дуже швидко відмовився і від цигарок, і від спиртного. Тепер не хоче нічого шкідливого. Налаштований прожити стільки, скільки відведено, і не псувати своє здоров’я додатковими випробуваннями.
Зараз жити не легко, але Володимир Ілліч стверджує, що все найважче у його житті вже пройшло: «Страшно було бачити, як в глинищі розстрілювали людей».
Життя нашого ювіляра було непростим: часті переїзди, чужі люди, чужі місця. «Але мені чомусь завжди зустрічалися хороші люди», – підсумовує розповідь. Втішає, що попри всі життєві скорботи, чоловік не втратив здатності бачити добро навколо себе та в людях.
ВІЙНА – це невід’ємна частина і нашого сьогодення. Чимало людей зараз відкладають усі мрії, бажання на потім, але життя не поставиш на паузу, і не відмотаєш назад. З прикладу Володимира Ілліча це вже друга війна, що випала на його долю. Тож не відкладаймо життя, щоб воно не пройшло повз, попри все, давайте мріяти про щось хороше і втілювати свої мрії.
Щиро вітаємо нашого ювіляра з його поважною річницею! Бажаємо, щоб все задумане збулося! Віка й здоров’я йому та всій родині! Гарних, добрих людей поруч, миру, достатку та добробуту. Божого благословення на многії літа!
Аліна Тертична, Ступичне
