Він усім дякував за те, що повертались живими…
Минув рік із Дня загибелі (31 січня) Руслана Бобурова, а на 23 березня випало його 50-річчя, на жаль, урочистості відбулися уже без іменинника. Втім, Руслан не зник із нашої землі безслідно. Він залишив по собі добру пам’ять і ще подвиг ─ загинути, захищаючи інших ─ це найвище і найжертовніше покликання людини, його заслуговують лише обрані.
Руслана мало цінували за життя. Упертий, норовливий із чудернацькими захопленнями (інтерес до зброї), не завжди причесаний і абсолютно байдужий до одягу та грошей, він часто викликав відторгнення у людей: не такий, як усі ─ отже, неправильний. Тому з-поміж його друзів мало було успішних людей, він як і Сковорода, обрав «жребій з голяками» (тобто, пов’язував себе не з статусними людьми, а з простими і щирими).
Одним із перших поїхав на Майдан, одним із перших поїхав на Схід. Як казали айдарівці: «Він був серцем кожного бою». Здавалося, він абсолютно не боїться куль, зовсім не боїться смерті. Одного разу у нього була дуель із ворожим кулеметником під Хрящуватим. Він поставив свій кулемет на бампер “Уралу”, вщент завантаженого боєприпасами, побратими, лежачи під машиною, заряджали стрічки, а він строчив без упину по своєму супротивнику, поки той не припинив обстріл. З такої сили духу дивувалися не тільки друзі, а й вороги, які боялися «Німця» і лякали ним своїх новобранців. Руслан за виграшки управлявся з будь-якою зброєю. Якщо інших треба було місяцями вчити стріляти, то Руслан міг влучати відразу, як тільки взяв зброю в руки. «Ми спочатку не сприймали його всерйоз, ─ каже Абдула, ─ але, коли побачили його на полі бою, зрозуміли, що багато хто проти нього ─ підлітки».
А як Руслан умів цінувати дружбу! Хлопці згадували, що коли вони повертались із передової, Руслан усім їм дякував. «За що?» ─ дивувались вони. «За те, що повернулись живими!» ─ звучала відповідь. «Так він усіх обіймав, так він усіх нас любив, що міг ребра поламати, обіймаючи», ─ згадує Вікторія Дворецька, побратим із «Айдару».
23 березня на цвинтар до Руслана прийшло багато людей. Приїхали бойові побратими, прийшли родичі, друзі, і просто люди, які його цінували. Отець Іван відправив панахиду. Радує те, що не було лицемірів, які часто з’являються там, де треба виголошувати промови і надувати щоки.
Потім були урочистості в єрківській школі, де навчався Руслан і де зараз встановлено меморіальну дошку. Дуже зворушливо діти співали, декламували, пригощали гостей караваєм. Сподіваємось, що у їх душі після цього заходу потрапить промінчик тієї козацької звитяги і нескореності, яким володів Руслан. Закрив захід Віталій Верета (голова Катеринопільської районної ради), односелець Руслана і сам колишній атовець.
Чудовий по-домашньому гостинний вечір організувала звенигородська громада (Анастасія Хоменко, донька побратима “Німця”, Олександр Зацарінний, боєць батальйону “Айдар” та Олексій Озірний) за ініціативою президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля. Отець Василь ще раз здійснив панахиду. Виступали побратими Руслана зі своїми болючими спогадами: Вікторія Дворецька, Олег Островський, Ігор Іщук, Ігор Великохацький. Дочці ювілянта Юлії було вручено пам’ятну відзнаку «Холодний Яр» та іменні речі, виготовлені для Руслана (футболка й військовий берет). Звенигородські поети ─ Анастасія Яніна, Олексій Озірний та Анастасія Хоменко ─ презентували свої душевні вірші. Юні школярки заспівали патріотичних пісень. Цікаву доповідь прочитав відомий краєзнавець Вадим Мицик. Наприкінці вечора, айдарівці та інші учасники бойових дій залишили свої автографи на жовто-синьому стягові й подарували його Юлії. Вечір завершився у ресторані, де стомлені вояки, родичі Руслана та гості змогли поспілкуватися у теплій невимушеній атмосфері.
На жаль, у Катеринополі жодних заходів, присвячених 50-річчю Руслана Бобурова так і не було. Очевидно влада не захотіла пояснювати айдарівцям, чому зникла вулиця, названа на честь нашого героя. Або ж просто знехтували, як нехтували Русланом при житті. (Я не про вісіх!)
Тетяна Івашкевич