Учителька з Катеринопільщини написала книгу про рідне село та створила в ньому сучасний краєзнавчий музей

Більшість українок по праву вважаються берегинями власної сім’ї, роду, але є такі, яким цього замало: вони прагнуть по крупині зібрати та зберегти історію, традиції, культурне надбання рідного села, краю, народу. Саме такою є Людмила Дідук з Мокрої Калигірки на Черкащині – талановита вчителька, дослідниця, письменниця, поетеса, засновниця та очільниця Музею історії, культури та побуту села Мокра Калигірка.

Народилася 12 березня 1958 року в Мокрій Калигірці. Закінчила Уманський педінститут. Учитель-методист, старший вчитель початкових класів вищої кваліфікаційної категорії. Працює в Мокрокалигірському ліцеї. Нині веде групу подовженого дня та керує музеєм села при Мокрокалигірському ліцеї, в який від дня заснування вкладає значну частину своєї енергії та душі. Працюючи в школі, підготувала низку методичних посібників, збірників зі сценаріями виховних заходів. Є постійною учасницею, переможницею, лауреаткою багатьох районних та обласних виставок передових педагогічних технологій.

Збір матеріалів для музею Людмила Тимофіївна розпочала ще в 1975 році. Нині в музеї розміщено близько 2000 експонатів. Найдавніший із яких – «Буквар» 1914 року. Завдячуючи кропіткій праці пані Людмили, більшість експонатів закладу мають QR-коди, за допомогою яких можна через телефон отримати повноцінну довідку про кожен із них. Учнів ліцею Людмила Тимофіївна навчає й демонструє на практиці, як користуватись цією технологією зчитування. Окрім того, в музеї проводяться екскурсії, квести, челенджі, свято Калити, Дні хустки, рушника тощо. В 2022 році Людмила Дідук стала однією із героїнь праці «Шкільне музейництво у біографіях і фактах».

8 років (з 1998 по 2006 рр.) пані Людмила очолювала Мокрокалигірську сільраду. За цей час успіла відкрити в селі православну церкву київського патріархату (зараз ПЦУ) та провести перші гучні святкування Дня Мокрої Калигірки у 2000 році, які прогриміли на всю область. «З тих пір з’явилась традиція святкувати Дні села», – хвалиться жінка. А ще припало на її каденцію розпаювання земель та майна колективної власності, що на той час було пріорітетом у роботі органу місцевого самоуправління.

У 2017 році Людмила Тимофіївна опублікувала сучасне захоплююче дослідження про рідне село на 223 сторінки, матеріали до якого збирала та опрацьовувала довгих 16 років, – «Тобі вклоняюся доземно, село моє рідне, моя ти земле». Це значна історична, краєзнавча, культурознавча праця. Є тут і екскурс у давню історію, й інформація про Голодомор (зі списком жертв) 1932-1933 років, і про сталінські репресії 1937-1938, і про Другу світову війну, післявоєнний період. А також окремі рубрики: «Сільське господарство», «Промисловість», «Освіта», «Медицина», «Соціальний захист», «Культура», «Релігія» тощо. А ще про всіх відомих людей, вихідців села (науковців, дипломатів, суддів, військових, захисників, художників, майстрів народних промислів, письменників) та знакових особистостей, чиї імена так чи інакше пов’язуть з Мокрою Калигіркою (Івана Котляревського, Семена Гризла, Івана Лютого-Лютенка). Цю працю можна вважати енциклопедією одного села, хоча, зі слів авторки, величезна кількість матеріалів з різних причин в неї не потрапила і ще чекає свого висвітлення.

На книзі Людмила Тимофіївна не зупинилась. Вона йде в ногу з часом, а тому створила власний youtube-канал – Людмила Дідук, де частинами представляє згадуване дослідження, а також інші свої напрацювання.

Нині серце жінки, вчительки болить за долю України, її синів та дочок, які подібно до своїх героїчних предків боронять рідну землю. Тож вона з гіркотою збирає матеріали вже сучасної кривавої історії, історії російсько-української війни, якими з нею діляться воїни-випускники, волонтери, родичі наших Героїв.

Багатий внутрішній світ Людмили Дідук проявляється в її віршах. Це і надзвичайно милі дитячі поезії, й красиві пейзажі, й глибока соціальна лірика.

Вже айстри на городі зазоріли,

Змагаючись із зорями в красі,

Про осінь тихо сповістили,

Схиливши голови в росі.

Візьму я пензлики та акварелі,

Метнуся з ними на город

Й на фоні ніжної пастелі

Влаштую айстрам я парад.

А десь далеко в піднебессі

Журавлики летять ключем,

Немов у траурнім процесі

Несуть убиті душечки свинцем.

«Курли-курли. Прощай, прощай,

Я з журавлями в небо відлітаю,

Моя мамуся, рідна, вибачай,

За рідну Україну помираю,

За тебе, мамо й татуся,

За рід, містечко і дітей майбутнє.

Я відлітаю з журавлями в небуття,

Зорі лиш світло присилатиму вечірнє.

Ти не хвилюйся, мамо, тут я не один,

Зі мною побратими вирушають,

Ми вчора прийняли останній бій,

Нас Ангели у Бога вже стрічають»…

Сумна правда нашої гіркої сучасності ллється зі сторінок останніх віршів авторки.

Поміж інших захоплень Людмили Дідук – вирощування квітів, кулінарія, поезія Тараса Шевченка, Ліни Костенко, Валентини Нестеренко, Катерини Вербівської. У вільний час жінка займається ткацтвом, а перед Великоднем – писанкарством. Писанкове дерево з її писанками можна побачити в музеї Мокрої Калигірки.

«Ткацтвом ми з сестрою займалися з дитинства. Навчала нас мама. У нас вдома був великий ткацький верстат, на якому ми плели яскраві килимки, доріжки. Деякі досі збереглись. Тепер свої навички я передаю школярам, щоправда вже на сучасних, невеличких верстатах, які змайстрував мій чоловік», – розповідає Людмила Тимофіївна.

Недавно педагогиня брала участь у конкурсі «Жити на повну» від Черкаської обласної організації Профспілки працівників освіти і науки України. Саме так вона і живе: на повну! «Я хочу так прожити все життя, щоби на схилі літ у совісті не було каяття за лишений опісля мене слід, – каже. – Отак і проживаю: зі своїми ідеями, іноді шаленими, мріючи, плануючи, організовуючи та створюючи, залишаючи свої праці, свої сліди на цій прекрасній і святій землі, у цьому земному житті».

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

Читайте також: «Били по п’ятках та інших частинах тіла»: житель Тального розповів про катування у поліції

Читайте нас також в Telegram!