Село на Катеринопільщині мало розарій, театр і цукровий завод

Про село Киселівка, що на Катеринопільщині, Інтернет-мережа подає мінімум інформації. Навіть усезнаюча Вікіпедія обмежилась площею, територією, поштовим та телефонним кодами, географічними координатами. Є також застаріла інформація про сільського голову та згадка, що тут народилася відома українська поетеса Катерина Вербівська. Натомість були часи (на рубежі ХІХ-ХХ сторіччя), коли це село як промисловий центр конкурувало з Уманню та Черкасами.
Зараз у Киселівці, зі слів старости Людмили Сіренко, зареєстровано 298 мешканців (і то не всі проживають). А от до більшовицького перевороту 1917 року, як кажуть місцеві, тут мешкало понад 5200 осіб. У селі були заводи, залізниця, вирувало культурне життя, тож і люди тут залюбки оселялись. (До слова, у 1741 році населення Киселівки складало 282 мешканці, 80 дворів).

Нині пам’ять про минувшину Киселівки оберігає місцевий фермер Андрій Сіренко. Він же є хранителем залишків її архітектурних пам’яток, зокрема цукрозаводу. Дякуючи йому, маємо можливість доторкнутись до подій минулого, пройтись територією цукроварні, заглянути в її корпуси. Цілком імовірно, що аби не Андрій Панасович, цих історичних споруд уже б давно не було, розібрали б по цеглині, яка, до речі, на порядок міцніша від сучасної.
Розвиватись село почало з побудовою цукроварні. «Перший завод із глини був збудований у 1841 році. Другий (уже капітальний) – 1883-го. (Зараз від нього залишився 1 %, 99 % знищено й вивезено). До 1907 року тут був цукровий завод. З 1907 по 1909 його перепрофілювали на цукрорафінадний комбінат, на якому працювали понад тисячу людей. Крім того, в Киселівці було два паровозних депо. На залізній дорозі трудилось 150 осіб. Було в селі два театри. Один – на 200 місць, другий – на 500. За красою киселівський театр прирівнювали до черкаського. Для гостей та мешканців пропонувались послуги візників (4 пари коней). Ще був великий німецький млин. Він молов 10 тонн зерна за зміну. Спершу він був водяним, а потім зробили паровим. У селі було три великих маєтки. В одному жив управляючий цукровим заводом Коган (власник Закс проживав у Києві), під лісом у напрямку Ступичного стояв маєток Зубова і третій маєток належав власникам села – Лопухіним. Тут скільки всього було! Прийшли совіти – усе розвалили», – розповідає Андрій Панасович.

Про те, що було до Жовтневого перевороту у Киселівці, згадують у книзі «Катеринопільщина – край хліба, квітів і добра» (2013 рік):
– триповерховий маєток пана Хайнацького з фонтаном, басейнами, парком, кінною доріжкою та системою підземних ходів;
– розарій одного із землевласників (40 га), де вирощували троянди, з пелюсток яких виробляли масло для парфумерії;
– залізниця з двома паровозними депо (з 1902-го);
– два театри (для простих людей і для знаті);
– земська лікарня (приміщення якої збереглось до сьогодні);
– 13 магазинів та 9 шинків;
– духовий оркестр, який коштом власника цукрового заводу щонеділі грав біля ставка;
– станція човнів;
– школа, де навчалися діти робітників заводу й самі робітники, які освоювали різні спеціальності, необхідні для цукрової промисловості;
– велика церква (зруйнована перед Другою світовою);
– млин, де виробляли «петльоване» борошно надвисокої якості;
– олійня й крупорушка;
– електростанція (з 1907-го), до якої кожен мешканець міг приєднати свою оселю.

Зауважимо, на киселівському заводі випускали рафінад блакитного кольору конічної форми (вагою 5-10-20-40 фунтів). Пакували його в білий папір з червоною окантовкою (на якому був зображений лев) та експортували в країни Західної Європи і Близького Сходу.
У 1921 році на цьому заводі припинили виробництво цукру. 1925 року його демонтували й вивезли у Казахстан. У 50-60-их розібрали залізницю.
До війни (1941-го) цукрозавод перетворили на зернові склади, МТС, радгосп. Під час війни на ньому була ремонтна база для німецьких танків, потім зернова база, підприємство «Цукор-автомат», з 1981-го – ремонтно-механічний завод.
Зауважимо, нині у Киселівці функціонує початкова школа (8 діток), садочок (4) і дві крамниці, де можна придбати продукти та речі першої необхідності.

Тетяна ІВАШКЕВИЧ