Радіотелефоністка з Катеринополя розповіла, чому пішла на війну

Шляхи Господні незвідані. Ніколи не знаєш: що й де на тебе очікує. Антоніна Воскобійник, мешканка Катеринополя на Черкащині, в 25 років за покликом серця, не змігши збоку спостерігати за подіями на Сході України, пішла служити до війська. Тендітна дівчина залишила рідних людей, улюблену роботу й опинилась у жорстких умовах армійської дисципліни за 20 кілометрів від зони бойових дій. Чому так вирішила? Чи не шкодує, що так вчинила? Ми поцікавились, Антоніна щиро поділилась спогадами.
Довідка: Антоніна Воскобійник – катеринопільчанка, закінчила школу №2, потім Одеську юридичну академію. Тривалий час працювала у Катеринопільському військкоматі. 2017-го вступила до лав ЗСУ, 3 роки була радіотелефоністкою взводу артилерійської розвідки. Служила на Донеччині. Нині працює у Катеринопільському бюро правової допомоги, надаючи усні й письмові консультації населенню.
Чому пішла служити? Що стало поштовхом?
– Працюючи у військкоматі, часто спілкувалась з нашими воїнами. Вони розповідали, через що пройшли. Було боляче за них. Маючи непогану фізичну підготовку, теж вирішила спробувати, випробувати себе.
Як складалася служба в чоловічому колективі? Чи не було важко?
– Жінок у нашій бригаді було теж чимало, хоча чоловіків набагато більше. Керівництво до нас ставилося як до військовослужбовців, без поблажок. Служба є служба, армія – це армія. Ми всі були в однакових умовах: і жінки, й чоловіки. Війна – це війна. Але хлопці часто нам допомагали, підставляли плече, йшли назустріч. На жіночі свята, День народження, звісно, вітали. Дарували букети.
На війні люди проявляються найсильніше. Показують свої як позитивні, так і негативні якості. Чи не знайшла там своє кохання?
– Знайшла. Досі не розумію, як це сталося. Він з іншої області. Ми могли б ніколи не зустрітися. Та й мети в мене шукати свою половинку тоді не було. Я й на думці не мала, що можу під час служби, ще й у такому місці, зустріти кохання. Але, виявляється, у Бога все можливе.

Як ви познайомились?
– Якось для військовослужбовців у одному з міст Донеччини влаштували концерт до Дня Збройних Сил України. Я теж там була. До мене підійшов хлопець, привітав зі святом. Відтоді ми разом. Нині Роман ще продовжує службу.
Чи не було страшно перебувати поблизу зони бойових дій?
– Перші тижні був невеликий страх. Адже неподалік рвалися снаряди, стріляли. А потім я взяла себе в руки, зрозумівши, що така реальність. Усвідомила, що страх мені ніяк не допоможе. Треба адекватно реагувати на оточуюче.
Не шкодуєш, що здобула такий досвід?
– Ні. Навпаки. Адже я побачила інший світ. Здобула хоч і важкий, але дуже важливий досвід. Там дуже складно. Тяжко дивитися на поранених або загиблих, важко повідомляти про них рідним. Але я не шкодую. Пройшла гарний вишкіл. Навчилася цінувати життя, його моменти, цінувати близьких людей, бо втрата – це справді боляче. Можливо у винагороду за пережиті випробування зустріла кохання.
Очевидно, як ще один бонус, знайшла багато друзів?
– Так, маю багато друзів поміж військових, де я служила. Спілкуємось до сьогодні. Приємно, що так.
Що побажаєш тим, хто зараз на бойовому посту?
– Швидкого повернення на мирну територію й швидкого закінчення цієї війни. Адже кожен із воїнів хоче, щоб було мирне небо по всій Україні. Ще бажаю їм міцного здоров’я. Витримка у них є.
А що побажаєш мирному населенню?
– Насамперед – не знати втрат.
Антоніна Воскобійник нагороджена медалями «Операція Об’єднаних Сил. За Звитягу та Вірність», «30 років Незалежності України» та Почесною грамотою Черкаської обласної державної адміністрації за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності України.

Тетяна ІВАШКЕВИЧ