При Вікнинській школі діє ”Козацький курінь”

“Після розвалу піонерії та комсомолу перед нами постало питання, на яких ідеалах виховувати дітей? Кращого прикладу, ніж українська козаччина, ми не змогли запропонувати, тож і вирішили при школі створити козацький осередок, ─ каже директор Вікнинської школи Василь Кураш. – У нас тут суто чоловіча компанія. Кожен хлопець має право у 8 класі вступити у “Козацький курінь”. Для цього потрібно виявити бажання і підготуватись до прийому. На урочистому заході з нагоди прийняття до лав козацтва новобранці демонструють знання 5 козацьких пісень, 20 питань з історії козаччини та показують елементи гопака. Після урочистого ритуалу посвячення в козаки отаман вручає хлопцям посвідчення про членство в козацькому осередку на правах джур. Юнаки, які витримали випробування козацькою долею протягом 2 років, тобто десятикласники, отримують посвідчення молодого козака. Випускники на урочистостях з нагоди останнього дзвінка удостоюються звання козака із врученням реєстрової грамоти”.

“Козацький курінь” організував у 1994 році Микола Григорович Дзюнь. Його справу продовжив Василь Іванович. Функціонує організація на основі козацької педагогіки. Хлопці вивчають тут історію козаччини, співають та розучують козацькі пісні, проходять фізичний гарт, а також обговорюють і втілюють в життя конкретні плани ─ висадку дерев, прибирання території, турпоходи. Мають свого отамана – Максима Нетребенка (14 років) та писаря – Володимира Аверіна (12 років). Зараз при школі у нас до 10 молодих козаків, але загальна кількість вікнинського осередку (з випускниками) налічує більше 150 осіб.

Хлопців посвятили також у літопис козацьких походів, яких, як з’ясувалося, було безліч. В основному їздили на велосипедах, рідше потягом або автобусом: тричі були на Чигиринщині (320 км, шлях туди-назад), відвідали Моринці та Шевченкове, Канів (300км), Умань (200км). Рекордним за протяжністю (500 км) та тривалістю (8 діб) був похід до Переяслав-Хмельницького. Давньою мрією юнаків було підкорення найвищої гори України – Говерли (2005 рік) та екскурсія на острів Хортиця – серце Запорозької Січі (2008), де вони змогли вдихнути дух козацької вольниці. До 10-річчя утворення куреня відділ освіти подарував дітям сходження на Говерлу. Тож 13 липня 2005 року Вікнинський козацький прапор уже майорів над Карпатами.

“Враження незабутні. Коли сходиш на вершину Говерли, тебе сповнює втома, радість і гордість за Україну водночас”, ─ розповідає Василь Кураш.

Діти ділилися спогадами про останній похід, приурочений Дню незалежності та Дню прапора. Цього разу вони їздили на велосипедах по Шевченкових місцях. Збирали на стяг автографи та побажання. Враження від поїздки у всіх різні. “Мені найбільше сподобалося, як ми спали в спортзалі”, ─ каже 12-річний Олександр Гріненко. “А мені дуже подобався пам’ятник Шевченка з ягням (ми його ще раніше бачили). Шкода, що його знову хтось украв”, ─ підтримує однолітка Святослав Пургін. Сергія Кураша (12 років) вразило, що під час велотуру їм усі “привітно махали й сигналили”. Трішки старшому Денису Нану (13 років) найбільше запам’яталося, як “у лісі сало смажили”. Їх учитель фізкультури 22-річний Сергій Гень закарбував у пам’яті зливу (“Коли їхали дорогою, колеса до половини були у воді”) та те, як діти на ходу співали Гімн України. У директора свої клопоти. “Вночі діти товклися до трьох годин ночі. Зазвичай рано лягають спати, а тут ніяк. Я їм пригрозив, що прийду о 6-тій будити. Зранку встаю, а вони о пів на шосту вже всі попрокидалися,”─ поділився спогадами також Василь Іванович.

Між старшими (випускниками) та малими козаками існує нерозривний зв’язок. Випускники часто навідують своїх менших побратимів, діляться з ними досвідом, допомагають. Усе це формує міцне братство, породжує в дітях почуття відповідальності, довіри до старших. Засновник вікнинського козацького осередку Микола Дзюнь наголошує: “Наш основний принцип – дотримуватись свого слова. Якщо пообіцяв – зроби, не можеш зробити, то попередь завчасно. Порушення цих основ карається суворо, аж до виключення з осередку. Усі рішення діти приймають самостійно. Ми ж намагаємося тільки спостерігати і, при потребі, м’яко, без нав’язування, їх спрямовувати “.

Тетяна ІВАШКЕВИЧ