Про Голодомор та розкуркулення у Стійковому на Катеринопільщині

Трагедія Голодомору та розкуркулення не оминула село Стійкове, що віднедавна належить до Петраківського старостинського округу Катеринопільської громади на Черкащині. Нині ще є можливість поспілкуватися з свідками тих сумних сторінок нашої історії, зафіксувати їхні спогади.
Євгенія Йосипівна Свобода-Балуцька – випускниця Петраківської школи (1949), 40 років працювала на педагогічній ниві, була вчителькою хімії та біології. Зараз мешкає у селі Бариш Бучацького району на Тернопільщині. Однак спогади дитинства досі не дають їй спокою. Про часи сталінського тоталітаризму, політику колективізації та страшні наслідки, спричинені ними, вона вирішила розповісти землякам, Петраківській школі, у листі, аби зберегти про них пам’ять для потомків. Директор закладу Надія Гордієнко, зваживши на важливість теми та бажання автора вмістити ці спогади до літопису сільського життя, передала їх нам для загального висвітлення.
Згадуючи сокровенне минуле, Євгенія Йосипівна пише, що її бабусю, жительку Стійкового Марію Дем’янівну Гевліченко-Субчинську, розкуркулили й відправили на Соловки. Коли її забирали, вона залишила двох доньок-близнюків – Анастасію й Катерину. Сподівалась, що без дітей їй простіше буде втекти з заслання. Батько сиріт загинув на війні. Тож дівчатка залишились самі. «Посадити город, щось посіяти вони не могли, бо сили не мали і не було насіння», – наголошує жінка. Старша сестра (мати Євгенії Балуцької), що жила окремо, їм теж допомогти не могла, бо в самої було четверо дітей.
Першою померла Анастасія. Її поклали на гарбу, де вже лежав покійник. По дорозі заїхали ще в дві хати. В одній лежала місцева вчителька, ще жива, але вкрита мухами. Її не взяли. А от з іншої хати винесли напівживого чоловіка й теж поклали на гарбу. Дружина сказала: «Він до завтра помре, а хто тоді буде вивозити та яму копати? Добре, що сьогодні є кому це зробити». Всіх трьох поховали в одній ямі. Згодом померла й Катерина.

Марія Дем’янівна зауважує, що той рік був дуже врожайним. Пізньої осені неподалік річки виднілось багато копиць із зерновим збіжжям. Але голова колгоспу стеріг їх і вдень, і вночі. Об’їжджав на коні й стріляв, як почує, що хтось поночі ціпом молотить. Однак батько з сусідами, попри ризик, запасли трохи зерна для своїх сімей. Це й допомогло вижити. Хоча взимку (по різдвяних святах) на родину чекала чергова біда. Прийшли двоє цивільних і двоє військових і демонстративно розбили жорна. «Плачу була повна хата, але ми втішились тим, що не побачили кілька відер мішанки», – пише Балуцька.
«З висоти своїх 80-ти років я добре розумію, що це була політика організації колгоспів. Бо коли моя прабабця (Субчинська Ганна) й прадідусь (Субчинський Дем’ян), жителі Петраківки, відмовились вступати до колгоспу, то їх жорстоко побили вночі, так, що вони за короткий час померли», – розмірковує авторка листа.
Вона наголошує, що влада діяла «з великою жорстокістю до українського народу», не дозволяючи збирати навіть яблук, які гнили в садку й були величиною з горобине яйце. Щоб спасти сім’ю від голодної смерті, батько вночі, ризикуючи життям, ходив у стійківський шкільний сад та приносив звідти по 5-6 яблук. Мама їх запікала й удосвіта годувала ними дітей, так, щоб ніхто не бачив.
До слова, у помешканнях бабусі Марії та прабабусі Ганни радвлада відкрила початкові школи.
Такою ціною впроваджувалось колективне господарювання і виглядало як спланований центральною владою та втілений місцевими активістами геноцид українського народу.
Нині в Петраківській школі шанують пам’ять жертв Голодомору. Цьогоріч діти познайомилися з книгами, відеопрезентацією про 1932-1933 роки, під керівництвом педагогів провели тематичний захід, поклали квіти до місцевого меморіалу.

Тетяна ІВАШКЕВИЧ