Неокласика з Катеринопільщини розстріляли за звинуваченням у шпигунстві й тероризмі

3 листопада виповнюється 86 років з дня загибелі Павла Петровича Филиповича, уродженця села Кайтанівка, що на Катеринопільщині, українського поета-неокласика, літератора, перекладача, представника «розстріляного відродження», який постраждав за любов до української культури, слова від людиноненависницького сталінського режиму.

Скільки років минуло відтоді, а нині ми потерпаємо через те саме: через природнє бажання зберегти свою національну ідентичність.

Павло Петрович народився 2 вересня 1891-го року на Черкащині в родині священника. Освіту здобував у Златопільській гімназії, Колегії Павла Галагана (Київ) та в університеті Святого Володимира (1910 –1915). Студіював слов’яно-російську філологію й правознавство. Був учнем славнозвісного академіка-літературознавця Володимира Перетца.

Після закінчення вишу, залишився тут працювати, здобув звання доцента, а згодом професора. Вів семінар з історії української літератури. Співпрацював із Всеукраїнською академією наук, дотримуючись у студіях порівняльно-історичного методу.

Заявив про себе як талановитий перекладач і скрупульозний редактор наукових видань. Робив переклади з французької (Ш. Бодлера, П. Верлена, П. Ж. Беранже) та російської (О. Пушкіна, В. Брюсова, Є. Баратинського). В співпраці з колегами видав ряд надзвичайно вагомих збірників – «Т. Шевченко» (1921), «Шевченківський збірник» (1924) «Шевченко та його доба» (1925 – 1926), «Іван Франко» (1926), «Література» (1928). Брав участь у складанні коментарів до академічного видання Шевченкового «Щоденника» (1927) та 10-томного видання творів Лесі Українки.

В поезії належав до когорти неокласиків, які відмежовувались від пролетарської культури та прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. Відстоював теорію «чистого мистецтва».

Однак навіть така позиція не врятувала без сумнівів обдарованого українського поета. У вересні 1935-го року попри те, що Филипович ніколи не займався політикою, його заарештували, а в 1936-му, за буцімто приналежність до «шпигунсько-терористичної організації», засудили до страти. Невдовзі вирок замінили на 10-річне ув’язнення.

Відбував покарання неподалік Петербурга, а згодом на Соловках. 3 листопада 1937-го року був страчений в урочищі Сандармох (Карелія). Реабілітований у січні 1958 року.

5 років покарань ні за що відбула в Караганді і його дружина.

Пам’ятаймо історію, своїх героїв та українських сподвижників. Не повторюймо помилок теперішнього та минулого.

В високій залі промину малюнки,
І пильної уваги не зверну
На пил, на штучні візерунки
І на залиту фарбами стіну.
Перегоріли задуми колишні
І лілія не радує мене,
Коли не сяє крізь кольори пишні
Людське обличчя мудре і ясне. (Павло Филипович. «Різьбярі»)

Тетяна ІВАШКЕВИЧ