”Кінцівки і різні частини тіла розкидало навколо”

Цього місяця виповнилося 75 років з Дня загибелі 28 студентів та 2-х викладачів, які їхали в потязі з Умані на Київ через Катеринопіль. Трагедія трапилась біля переїзду 7 липня 1941-го. На вантажний потяг із двома санітарними вагонами німецькі бомбардувальники скинули кілька авіабомб. Так прийшла війна в Катеринопіль за 22 дні до окупації містечка (29 липня 1941).

Михайло Потапенко з дружиною Ганною (нині покійні) розповідали: “На місці трагедії було дуже багато вбитих та поранених, останнім місцеві жителі надавали посильну допомогу, відправляли в лікарню, робили перев’язки. Від прямого попадання бомби повністю розтрощило один вагон. Кінцівки і різні частини тіла розкидало навколо. Земля не могла ввібрати скільки крові, кілька днів усе було червоним”. (За переказом Валенини Кожушко.)

“Уже під час окупації один із німців-залізничників побачив дівочу косу на дереві. “Проклята війна!” ─ сказав він дівчатам-працівницям”, ─ переказує розповідь інших катеринопільських старожилів Валентина Григорівна.

Сім’я Потапенків (а перед цим мати Ганни Іванівни) усе життя доглядала братську могилу. З усіх людей, похованих у ній, відомі прізвища тільки трьох студенток: Щербань Марії Гнатівни, Сороки Ольги Савівни та Штефан Варвари Афанасіївни. Усі вони з Бориспільського району Київської області.

Валентина Задвернюк (Сичова) пригадує розповідь Потапенків: “Була ще 4-та студентка з цього ж району із пораненням голови. З якихось причин вона, хоч і повернулась додому, батькам загиблих дівчат нічого не повідомила. Так вони й не знали до 60-х років, де їхні діти, поки Потапенки не написали у “Сільські вісті” в рубрику “Відгукнись, ветеране!” Аж тоді мати однієї з дівчат та сестра іншої змогли приїхати на могилу до своїх близьких”.

Валентина Кожушко, доглядальниця Потапенків, продовжує цю думку: “Потапенки ставились до цих людей, як до своєї рідні, щороку приймали їх 7-го липня на роковини трагедії. Тепер я перейняла їхню справу. Доглядаю за могилкою. А що? В мене теж дочка в Харкові похована, там за її могилкою чужі люди доглядають, а я за цією буду. Перед 9-им травня прийшли, правда, якісь люди від сільради: побілили дерева, викосили. А взагалі я сама намагаюся тримати могилку в порядку. Жодної плати не хочу. Вважаю це своїм обов’язком. Шкода, тільки, що родичі цих дівчат не приїжджають більше. Після смерті Потапенків загубились їхні координати. А я б їх запросила, пригостила, як рідних, аби тільки приїхали. Там он хтось стовпчики з огорожі повиймав, як таке можна робити?! Душа болить на таке дивитись! Ми ж – люди!”

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

Фото автора