Вісті Черкащини Герой із Катеринополя переконаний: Україна переможе
Військовослужбовець із Катеринополя на Черкащині 34-річний Олександр Гончар на війні втратив обидві ноги, чимало побратимів, але зберіг любов до життя, до людей, до рідної України та коханої дружини.
Усі ми різні. Однак найяскравіше характер проявляється у часи випробувань. Хтось ламається, піддається журбі чи депресії, а хтось стає ще сильнішим. Олександра війна загартувала, але не зламала.
Народився та виріс у Катеринополі, тут закінчив 1-шу школу, познайомився із майбутньою дружиною. «Ми ходили в одну школу, знали один одного, але зустрічатись почали під час навчання в Києві. Саша вчився на електрика, а я на філолога. Після навчання була 7-річна перерва, обоє працювали за кордоном, але доля нас знову звела в рідному селищі. Одружились уже після повномасштабного вторгнення, коли він приїхав у єдину коротку відпустку», – розповідає Зоряна.
До 2014 року Олександр успів відслужити в армії, в 2015 став на захист Батьківщини, прослужив 1,5 роки під Бахмутом на Донеччині, був танкістом. Коли розпочалась повномасштабна війна, 25 лютого сам пішов до ТЦК, усвідомлюючи важливість ситуації. «Питання йти чи не йти в нашій сім’ї не розглядалось. Я розуміла, що так буде, бо як інакше. Я безмежно вдячна кожному захиснику й кожній захисниці, хто відстоює нашу країну», – зауважує Зоряна.
Олександр служив на Південному напрямку. Каже, що з керівництвом йому пощастило, молодий командир був відповідальним та відважним, сам ішов у бій на рівні з солдатами. При визволенні Херсона Олександра тяжко поранили. Росіяни з дрона скинули гранату під ноги. З тих пір для військового розпочалась нова хвиля випробувань, яка закінчилася ампутацією обох ніг. Завершилась вона, якщо можна так висловитись, аж через рік, коли після численних операцій у Львові йому поставили протези. «Мені ще пощастило, – розмірковує військовослужбовець, – адже багато моїх побратимів повернулись додому на щиті». Увесь час лікування та реабілітації головною підтримкою Саші була дружина.
Ми поцікавились, чи є в подружжя мрії, плани, чи бачать вони себе в Україні, чи вірять у нашу перемогу.
«У перемогу, звісно, вірю. Інакше й бути не може. Ми вистоїмо і переможемо. Хлопці на фронті налаштовані рішуче. Згодом хочу об’єднатись із побратимами та однодумцями задля спільної боротьби з корупцією. Такого ганебного явища в нашій країні не повинно бути. У цьому бачу сенс своєї подальшої боротьби та діяльності», – зауважує Олександр.
«Як і кожна молода родина ми мріємо про поповнення нашої сім’ї, про чарівних діток. Життя бачимо тільки в Україні. За кордон поїдемо хіба що подорожувати, оскільки дуже любимо пізнавати світ, різні культури», – додає Зоряна.
Звісно, зараз, як і у всіх українців, головна увага сімейства прикута до новин, хвилювань за долю військових та простих людей, що страждають від обстрілів та бомбардувань. «Війна краде наше щастя, відбирає можливість повноцінно насолоджуватись життям, але я вірю, що за чорною смугою обов’язково прийде біла. Це дано все для того, очевидно, щоб ми стали особливо сильною, загартованою непереможною нацією», – каже Олександр.
Нині часто можна почути, що, можливо, варто було б поступитись територіями в обмін на мир та спокій. Ми поцікавились, що думає наш співрозмовник з цього приводу. «Вважаю, варто боротись до перемоги. Інакше ми просто відкладемо війну, покладемо її на плечі наших дітей», – зауважив військовий.
Що подружжя бажає українцям?
«Скорішої перемоги. Мирного неба. Вірити, молитися і щоб кожна родина нарешті дочекалася повернення своїх Героїв», – відповіли Олександр та Зоряна.
А ми, в свою чергу, побажаємо їм здійснення всіх мрій, планів, і, звісно ж, – Перемоги, Перемоги нашій любій Україні.
Тетяна ІВАШКЕВИЧ
