Чайник, який виміняли в шинкаря за вісім пудів зерна

Наприкінці ХVIII ст., після знищення Запорозької Січі, рід мого батька осів у селі Кайтанівка на Черкащині. У 1920-х наприкінці вулиці, де жили кілька поколінь родини, cтояв шинок старого єврея. Хата була велика, з широкою призьбою – щоб на ній сиділи відвідувачі.

Мій прадід Микита тишком уночі носив із дому зерно. Шинкар зважував його на око й записував до зошита. За це під час гулянки з друзями можна було отримати певну кількість алкоголю та закусити.

Навесні 1928 року шинкар навіз звідкись кухонного начиння. Тоді був великий дефіцит. Міняли все на все. Прабаба Катерина – дружина Микити – побачила гарний алюмінієвий чайник.

– За що віддаси? – запитала.

– Чотири пуди зерна, – відповів. Тобто близько 64 кг.

Просила за менше. Врожай того року був поганий. Єврей скинув ціну до двох пудів. Але взяв слово, що з майбутнього врожаю принесе ще шість. Коли про це дізнався Микита, запротивився.

– Хай сам ним користується, раз зариться на зерно, якого ще нема, – дорікав. Дійшло до скандалу. Але бабця не відступала – і чайник залишили.

Чайник швидко нагрівав 2,5 л води. Минуло 90 років, а він досі не погнувся. Розсипалася тільки ручка з кришки.

Урожай того літа видався багатий. Корчмареві віддали обіцяне. А вже наступного року в родини Печиборщів забрали більшість землі під колгосп. Прадід Микита не вступав у нього до останнього. Його позбавили права голосу на сільських зборах, обклали податком – 2/3 врожаю треба було віддавати державі. Врешті-решт мусив здатися.

Тоді ж енкаведисти забрали єврея-шинкаря в Умань на допит. Назад він не повернувся.

Наталія ПЕЧИБОРЩ («Країна» від 8 серпня 2019 року)