В’ячеслав Чорновіл: таємниці життя і смерті

Є легенда, як хтось із радянських слідчих спересердя запитав Чорновола: “Ну добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?” – “Як ким? Редактором опозиційної газети”.

25 березня 1999 року в автокатастрофі загинув В’ячеслав Чорновіл. Обставини його загибелі на шосе під Борисполем досі залишаються таємничими.

В’ячеслав Максимович народився у грудні 1937 року на Черкащині. За кілька місяців до народження було заарештовано його дядька Петра Чорновола – з заслання він більше не повернувся.

В 1960-му він із відзнакою закінчив Київський університет імені Шевченка (журналістика).

Працював на телебаченні, потім на хвилі хрущовської “відлиги” захопився історією української літератури, особливо – донедавна забороненим в СРСР Борисом Грінченком.

В 1963-64 рр. брав участь у будівництві Київської ГЕС.

У 1964-му вступив до університетської аспірантури, але не був зарахований через політичні переконання.

В 1965 році виступив разом із Дзюбою і Стусом на прем’єрі “Тіней забутий предків” у кінотеатрі “Україна” із протестом проти арештів інтелігенції.

За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів засуджений до трьох місяців примусових робіт.

Підготував збірку текстів “Лихо з розуму” (Портрети двадцятьох “злочинців”) – про арештованих у 1965-му шестидесятників – яка була видана на Заході і стала справжньою подією в СРСР і закордоном. В результаті у 1967-му отримав три роки таборів суворого режиму.

В 1969 році на засланні одружується з Атеною Пашко. Вона померла в 2012-му – незадовго до 13-ої річниці смерті чоловіка.

В 1970-му створює підпільний журнал “Український вісник”.

Під час масового погрому шестидесятників у 1972 році отримав від радянської влади ше один термін – шість років таборів і три роки заслання.

Письменник-дисидент Михайло Хейфець назвав свій тюремний нарис про Чорновола “Зеківський генерал”.

Марка Підпільної пошти України, присвячена Чорноволу – “борцю за права людини”

Є легенда, як хтось із слідчих спересердя запитав Чорновола: “Ну добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?” – “Як ким? Редактором опозиційної газети”.

Після виходу з мордовських таборів мешкав на засланні у Якутії. У травні 1979 став членом Української Гельсинської групи (УГГ).

У квітні 1980-го заарештований за сфабрикованими звинуваченням (фактично – за участь в УГГ). Засуджений на 5 років тюрми.

В 1985-му повернувся в Україну. Працював кочегаром, бо більше ніде не міг працевлаштуватися. Відновлює підпільне видання “Українського вісника”.

У 1988 році ініціював створення Української Гельсинської спілки як опозиційної КПРС організації партійного типу.

Від моменту створення Народного руху (вересень 1989 року) – його активний член, з 1992-го – співголова.

У березні 1990-го обраний депутатом Львівської обласної ради, з квітня 1990-го до квітня 1992-го – голова облради.

Восени 1991 року В’ячеслав Чорновіл був кандидатом у президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%).

За словами Атени Пашко, так відреагував на свій програш Кравчуку: “Програв не я. Програла Україна”.

З друзями-дисидентами – Ларисою Богораз, Мустафою Джемілєвим, Вацлавом Гавелом

Керівник депутатської фракції Народного руху України. У січні 1999 року частина рухівців-“прагматиків” на чолі з Юрієм Костенком організувала розкол у партії, створивши альтернативний Рух (зараз Українська народна партія).

25 березня 1999 року Чорновіл загинув у автокатастрофі, коли повертався з поїздки у Кіровоградську філію Руху.

Під Борисполем автомобіль політика врізався у навантажений зерном “КамАЗ” із причепом, який здійснював розворот посеред траси.

Похорони В’ячеслава Чорновола у Києві зібрали 200 тисяч людей.

Поле Чорновола: син Тарас, Віктор Пинзеник, Володимир Стретович, Микола Кульчинський збирають пшеницю, яка була посаджена з зерен, що були в кузові “КАМАЗа”. Відтак її роздали по всіх областях

У березні 2011 року Генпрокуратура передала справу про загибель Чорновола міліції – на додаткове розслідування.

У червні 2011 року було здійснено ексгумацію тіла загиблого.

Спогади сестри

На тендітні плечі цієї маленької жінки випав теж нелегкий життєвий тягар: переживання за свого чоловіка — багаторічного в’язня-дисидента Миколу Плахотнюка, поїздки до брата на побачення в табори й вивезення звідти заборонених матеріалів, а як не стало В’ячеслава, їй довелося впорядковувати його літературну спадщину, яка вилилася у десятитомник.

«Батьки нас ніколи не били»

— Родинне коло, сім’я є визначальним фактором у формуванні особистості. Пані Валентино, розкажіть про своїх батьків.

— В’ячеслав Чорновіл став таким, яким його знають, не в останню чергу завдяки відповідному вихованню в сім’ї. У нашій родині був репресований батьків брат — Петро Йосипович, ймовірно, тому тато боявся про нього щось «зайвого» казати В’ячеславу. Забрали дядька у 1937 році, хоча він був комуністом (єдиний в нашій родині), й подальша його доля невідома… Він був заввідділом народної освіти в Умані, якийсь час і в Тальному працював: був чесним і фаховим освітянином. Арешт для нього став шоком, адже, як і багато інших, дядько вірив у ті радянські гасла: «Земля — селянам, фабрики — робітникам!». У нашій рідні про цю трагедію знали, водночас старалися її не ворушити.

Наші батьки родом із Черкащини. Мама Килина, яка належала до одного з відгалужень славного роду цукрозаводчиків і меценатів Терещенків, — з села Вільховець Звенигородського району (там зараз музей Чорновола). Це село було колись поміщицьке, і оцей кріпацький дух у Вільховець, як на мене, на жаль, зберігся й донині: бояться всього й усіх… Згадую, як передавала у Вільховець під музей батьківську хату, яка вже руйнувалася, — до цього нікому не було діла. А тато Максим походив із давнього козацького роду Чорноволів, він — з цього ж району, із села Юрківка, яке було свого часу козацьким.

Після одруження батьки вчителювали і у Вороному (поблизу Жашкова), і в селі Шаулиха (Тальнівського району, де народився в 1933 році наш старший брат Борис, (який помер ще маленьким), і в Єрках (тут народився В’ячеслав). Усі ці переїзди були пов’язані з тим, що директори шкіл не хотіли мати в себе брата «ворога народу». І через це тавро татові пропонувати залишити ту чи іншу школу зі словами: «Йди звідси, бо рано чи пізно за тобою прийдуть…» Мама була вчителькою молодших класів, а тато викладав українську мову та літературу — працював чесно й самовіддано. Зізнаюся, що батьки нас ніколи не били.

Під час війни батька не мобілізували, оскільки мав хворі легені. Ми повернулися до Вільховця й жили з маминими батьками. Їхня хата стояла при самій дорозі, й під час боїв дах і стіни були пошкоджені, адже Корсунь-Шевченківська битва проходила й через наше село. При німцях тато працював «на колгоспі». Мама розповідала мені, як під час обстрілів вони ховалися з маленьким Славком (я ж на десять років молодша) у підвалі сусідки. А згодом дід недалеко в лісі викопав землянку, й частенько родина переховувалася там, коли бої були дуже інтенсивними й затяжними.

Пригадую одну з розповідей моєї бабці Ганни по маминій лінії. Одного разу забіг у хату німець, аби щось узяти з їжі (як це часто робили згодом і наші солдати). І саме в цей час Славко читав (дід Харитін учив його з чотирьох років) «Війну i мир» Толстого. А в радянські часи на першій сторінці, не залежно від книги, обов’язково був портрет Сталіна. Німець підійшов і почав гортати книжку — в бабусі й мами в душі все похололо: злякалися, що через Сталіна постріляє. Але солдат почав розказувати, що в нього теж є вдома діти, погладив Славка по голові й пригостив шоколадкою… Цей випадок, мабуть, і був причиною того, що невдовзі всю велику бібліотеку від гріха подалі прикопали в садку. Зрозуміло, що потім від тих книжок залишилося…

У 1944 році, коли фронт уже пішов далі, тата призначили директором у сусіднє село Гусакове (де я й народилася) — «піднімати» школу. А десь у 1948 році повернувся колишній директор цієї школи, комуніст-фронтовик, який написав записку (вона й досі у мене зберігається), аби батько за 24 години залишив школу й вибрався зі шкільної квартири. Тож возом, на якому були ми зі Славком і «тлумаки», батьки повернулися у Вільховець, де в місцевій школі тато пропрацював, зокрема й завучем, до кінця життя.

«Батько змусив Славка з’їсти цигарки»

У школу Славко пішов ще в Гусаковому в 1946 році одразу до другого класу, бо вчителі сказали, що в першому йому нічого робити, адже читати, рахувати й писати вже вмів. У Вільховці продовжив навчання у восьмирічній школі, а потім батько забрав до себе в десятирічну (село велике й мало три школи).

Згадую з розповідей мами, як одного разу батько виховував Славка. Якось спробував курити, а хлопці одразу й донесли на Славка батькові-завучу, який дуже лаяв їх за куріння. Тато вивернув кишені сину, знайшов цигарки й… заставив їх з’їсти — після цього В’ячеслав уже ніколи не курив (навіть в ув’язненні).

Школу В’ячеслав закінчив із золотою медаллю. Був дуже старанний і працьовитий учнем, завжди виконував домашні завдання й притримувався режиму: у його кімнатці, пам’ятаю, висів розклад із розпорядком дня. Він займався спортом: бігом, плаванням. Якось, уже студентом, йому довелося несподівано замінити на змаганнях зі спортивної ходьби людину, яка захворіла, — і Славко зайняв призове місце. Перебуваючи в ув’язнені, робив фізичні вправи й навіть певний час займався йогою.

— В’ячеслав Максимович мав хобі?

— Пам’ятаю його з вудочкою — хлопцем частенько любив ловити рибу (й їсти): у нас була копанка, яку зробив наш дід, з’єднавши її з річечкою неподалік садиби. А ще любив збирати гриби. Якось була з ним кілька разів у Карпатах, і щоразу, поки всі ще спали в наметах, він раненько обходив ліс і приносив цілу торбу грибів, i ми мали що їсти. До речі, він чудово орієнтувався на місцевості: завжди міг «і завести, і вивести». Також йому дуже подобалося збирати польові квіти…

«Славко казав, що в нього троє дітей»

— Мабуть, В’ячеслав Максимович любив дарувати квіти і своїм дружинам. Розкажіть про його супутниць життя…

— Уперше В’ячеслав одружився у Львові, куди після закінчення Київського держуніверситету поїхав працювати на Львівській студії телебачення спочатку редактором, а потім старшим редактором передач для молоді. Він жив на квартирі й познайомився з донькою господарів Іриною, у 1962 році в них народився син Андрій. Але, на жаль, сімейне життя не склалося, ініціатором розлучення був не В’ячеслав: він навіть на певний час пішов у гуртожиток і дав можливість дружині подумати. Але… Тож Андрій виріс фактично без батька; після розлучення Ірина навіть змінила прізвище сину.

Другою дружиною була Олена — у 1964 році в них народився Тарас. Олена була позитивною жінкою, навколо неї в будинку на вул. Спокійна, 13 (тут вони мешкали з В’ячеславом у її батьків) завжди «крутилася» львівська інтелігенція. Але сімейне життя знову не склалося, виникли певні непорозуміння й, мабуть, не в останню чергу через ув’язнення Славка в 1965-1969 роках. (А перше серйозне «протистояння» із радянською системою було трохи раніше: за те, що В’ячеслав відмовився давати свідчення на закритому суді над братами Горинями, його засудили до трьох місяців примусових робіт).

Із Атеною Пашко В’ячеслав познайомився в київському помешканні відомого українського дисидента Івана Світличного. Побралися в 1969 році в Якутії, де Чорновіл відбував заслання (Атена вдягнула вишиванку, В’ячеслав подарував їй великого гуцульського персня, а додому поверталися пішки через тайгу — таким було їхнє весілля). Атена писала вірші, хоча за фахом була інженером.

Свого часу батько заборонив їй іти на філологічний факультет — боявся за доньку, знаючи про її «занадто» патріотичні погляди. Родом вона з Дрогобицького району, а її перший чоловік товаришував із багатьма відомими львівськими художниками, тож Атена була постійно в оточенні мистецької богеми. Із нею я познайомилася в Карпатах, під час одного з туристичних походів творчої інтелігенції. Вона часто їздила до Антоненка-Давидовича, була добре знайома із Михайлиною Коцюбинською.

— А як вона ставилася до В’ячесла­вових синів?

— Намагалася мати нормальні стосунки, адже була інтелігентною людиною. Після другого В’ячеславового ув’язнення (1980-1985 років) хлопці приходили до них у Львові в гості, але потім, коли Славка «кинуло» в політику, життя дещо всіх порозкидало… В’ячеслав завжди казав, що в нього троє дітей, бо вважав Атенину доньку від першого шлюбу своєю.

«Відро води на голову за «канєшно» та «навєрно»

— До речі, Славко, хоч народився 24 грудня, але батьки чомусь записали його 1 січням. І якось до нас прийшли його однокласники святкувати і Новий рік, і день народження. А я ще була мала й купила карамельки-подушечки й при всіх його тим сірим паперовим пакетиком привітала з іменинами. Мені чомусь досі соромно за той випадок. (Сміється).

Уже студентом Славко часто приїздив на канікули — і сам, і з друзями. Я до тих зустрічей завжди готувалася, старалася, щоб було затишно в хаті — поприбираю, поставлю квіти. Під час одного з таких гостювань В’ячеслав дуже швидко навчив мене чистоті мови, і методи в нього були не такі ліберальні, як використовують зараз. (Сміється). Ми стояли на дворі біля умивальника: мию руки, Славко щось розпитує, я відповідаю, вживаючи такі слова, як «канєшно», «навєрно», як у нас в селі повсякчас казали. А він саме тягнув воду з криниці, налив у відро води й… вилив мені на голову. Це був мені урок на все життя! Коли подорослішала, ми стали духовно дуже близькими.