Вісті Черкащини Василь Доманицький (19. 03.1877─ 10. 09.1910)
Василь Доманицький (19. 03.1877─ 10. 09.1910)
До 140-річчя від Дня народження
Український літературознавець, історик, публіцист, видавець, кооператор
Кілька фактів із життя
Василь Доманицький народився у селі Колодистому (нині Тальнівського району) у сім’ї священика. По духовній лінії він не пішов, чим, ймовірно, спровокував конфлікт із батьком. Цей конфлікт і з часом ще більше посилився через світоглядні непорозуміння, настільки, що навіть, будучи смертельно хворим, Василь Миколайович не брав від родичів грошей на лікування. Помер на 33-му році життя, у віці Христа, у французькому містечку Аркашон, де лікувався від сухот. У Києві через тавро “неблагонадійності” місцева влада заборонила його хоронити, тому поховали у рідному селі. Попович Доманицький єдиний з-поміж відомих земляків-побратимів, хто помер своєю смертю і має свою могилу. Сліди Сергія та Петра Єфремова, Павла Филиповича та Агатангела Кримського загубилися у сталінських таборах.
Скромний, сором’язливий юнак (“сором’язливість у нього була просто дівоча”, ─ писав Сергій Єфремов) у пенсне, великий книголюб, нагонив такий жах на царських чиновників, що його боялися навіть мертвого. Труна із тілом Доманицького прибула на станцію Звенигородка. Туди вирушила велика делегація з Києва від української громади, редакції газети “Рада”, студентів, численних друзів. Прах ученого зустрічала сила-силенна людей з усіх сіл і найбільше з Колодистого. Селяни хотіли нести понад 16 кілометрів труну на руках, але, щоб не затриматися в дорозі до пізньої ночі, домовину поставили на катафалк. За процесією стежило 50 стражників верхи, багато їх було і в Колодистому, де ховали Василя Миколайовича. Настільки небезпечним націоналістом вважала його царська влада, що в церкві зняли з вінка од селян “крамольний” напис: “Дорогому порадникові, незабутньому вчителеві, славному борцеві за долю рідного народу з незмірним жалем колодиські селяне”.
У чому причина такого страху?
Річ у тім, що Доманицький підривав основи поміщицького свавілля – боровся за розвиток кооперації, фінансову незалежність селян та допомагав їм відстоювати свої права. У Колодистому він організував першу кооперативну крамницю, згодом такі з’явилися по всій околиці. Ця крамниця та позиково-зберігальне товариство працювали з оборотами понад сотні тисяч рублів. Вони встановили прямі контакти з фабриками та заводами, організували продаж безпосередньо за кордон сільськогосподарських продуктів. За два роки кооператори збудували селянський народний дім. З усюди з’їжджалися селяни до Колодистого, вони довіряли Василеві Миколайовичу, зверталися до нього зі своїми справами, клопотами і кривдами. Він ознайомлював їх із законами, захищав, писав, телеграфував чиновникам, чим викликав незадоволення влади.
Великою заслугою Василя Доманицького є те, що він видав два перші наукові видання “Кобзаря” Тараса Шевченка (1907, 1908). Обидва вони отримали високу оцінку поміж критиків. Учений ретельно звірив друковані тексти з автографами поета. Свої спостереження над правками, варіантами самого Шевченка, а також правками його друзів та редакторів він виклав у розвідці “Критичний розслід над текстом Кобзаря Шевченка”.
Василь Миколайович науково довів, що автором “Народних оповідань” була саме Марія Вілінська (Марко Вовчок). Відомо, що легкої руки сім’ї Пантелеймона Куліша, багато дослідників приписували авторство цих перлин Опанасу Маркевичу (чоловіку Вілінської). Однак Василь Доманицький, який опрацьовував архіви, листи письменниці, довів, що стиль листування авторки повністю співпадає зі стилем її художніх творів, а саме – “Народних оповідань”.
Доманицький став редактором і упорядником першої україномовної історії України ─ “Історії України-Русі” Миколи Аркаса (1908, Петербург). Попри популярність викладу ця праця й досі не втратила належної ваги. З часів незалежності підручник з історії України Аркаса перевидавався “Вищою школою” кілька разів.
