^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
18.08.2016 11:50
1011 переглядів
0 коментарів
Отаман Цвітковський сформував 15-тисячну армію ''дезертирів''

( фото - на могилі кобзаря Митяя на Звенигородщині торік)

Цвітковський був штабс-капітаном лейб-гвардії Волинського полку російської армії. Є свідчення, що він брав участь у Звенигородському повстанні літа 1918 року – як один з отаманів Вільного козацтва. Потім служив у Армії УНР. Мав звання сотника. Прибувши на рідну Уманщину, увійшов до складу Гайдамацького полку Омеляна Волоха і, нібито за завданням Симона Петлюри, вступив до Червоної армії і …почав готуватись до виступу проти радянської влади.

"Нищив усе, що тхнуло радянським духом"

Одного весняного дня Цвітковський “несподівано” залишив лави “непереможної” Красної армії і перейшов у підпілля. Невдовзі він гучно “легалізувався” – на чолі загону, який сформував Уманський повстанський комітет. Загін становив 25 кінних і 60 піших бійців Із ними Цвітковський перебазувався на Звенигородщину.

1920 року більшовицька мобілізація у Звенигородському повіті практично була зірвана. Медвинська, Ісайська, Богуславська, Виноградська, Боярська та інші волості взагалі ухилились від мобілізації. Хлібороби воліли перебути червоне лихоліття в лісі. “Бути бандитом куди краще, ніж червоноармійцем”, – визнавали самі більшовики.

До Цвітковського в ліс пішли селяни і козаки з Боярки, Винограда, Писарівки, Порадівки, Шушківки, хутора Харченків, Брідок, інших сіл Лисянщини. Із них Цвітковський сформував два полки – Виноградський і Боярський. Із цією силою й рушив він на Звенигородку. “Бандитський наступ відбили, – писав чекіст Козельський, – та Цвітковський засудив на вогонь цілу низку районів і без жалю нищив усе, що тхнуло радянським духом”

Після поразки Медвинського повстання на Київщині, яким керував отаман Хома Лебідь (справжнє прізвище Хома Сидоренко), повстанський загін медвинців на початку вересня відійшов у район Винограда, Боярки та Лисянки. Тут отаман Лебідь (Сидоренко) склав свої повноваження (згодом він емігрував до Польщі), а медвинські повстанці влилися в загін Цвітковського. Його помічником став Платон Слуцький, син медвинського священика, зарубаного будьонівцями. Штаб очолив Микола Василенко, який пізніше в еміграції написав спогади “Мова про пережите”.

Збільшивши свої сили, Цвітковський досить далеко поширив межі своєї діяльності на три повіти: Звенигородський, Таращанський і Канівський. Селянство, у свідомість якого в’їлася партизанщина, не хотіло миритись із думкою про потребу перейняти на себе такі тяжкі повинності, як військові. У відповідь на оголошену мобілізацію почалося масове дезертирство. Цілі села й волості ігнорували накази про мобілізацію, а коли робили спроби провести їх примусово, тікали в ліси. Цвітковський удвох волостях, за твердженням більшовиків, сформував “п’ятнадцятитисячну банду, яку становили виключно дезертири”.

«Слід зазначити, що імперські історики невиправдано вживають термін “дезертирство”, адже згідно з міжнародним правом населення окупованої території має право відмовлятися від служби в армії завойовників. Тобто змушувати поневолений народ служити в окупаційній армії є злочином. Та що для москалів міжнародне право, коли злочинство для них давно стало державною політикою...» - ці слова повстанця Миколи Василенка є актуальними й сьогодні.

Бандуриста не вберегли, а бандуру врятували

Попри те, що вже дихнула прохолодою осінь, Цвітковський продовжував шукати зачіпки з червоними. У жовтні побив їх у селі Буки. 7 і 21 листопада він наскочив на них у Лисянці, відібрав награбований цукор, вступив у бій біля села Бужанка.

Пропагандистським відділом у штабі отамана Цвітковського керував бандурист Антін Митяй.Учасник революції 1905 року та політичний засланець Антін Митяй (по-вуличному Петюх) відіграв помітну роль у національному освідомленні Медвина і навколишніх сіл Лисянщини та Звенигородщини. Навколо Митяя в 1917 – 1920 роках об’єдналися медвинські селяни, інтелігенція та старшини. Бандурист “бачив украй погано, і то в сутінках”. Причиною, казали, стало те, що в дитинстві задивився на жнивове сонце і воно “спалило» йому очі. Попри це, їздив Митяй на коні, мав пістоля і шаблюку, а за плечима у торбі возив бандуру. Його завжди охороняло кілька козаків. Отаман Цвітковський цінував бандуриста і оберігав його.

Митяй часто виступав перед повстанцями і селянами, “бо краще ніхто не міг промовити слова і ніхто не міг промовити його з таким серцем, як. Антін”. Так стверджував медвинський повстанець Іван Дубина . “Розповідаючи селянам про історію та долю України й українського народу, він тут же грав на бандурі козацьких дум і пісень. Своїми промовами і піснями Антін Митяй підтримував “волю до боротьби за своє національне визволення”. Вмів він викликати у селян і сміх, і сльози.

Відомо, що Митяй грав думи “Маруся Богуславка”, “Буря на Чорному морі”, “Смерть козака-бандуриста” і багато народних пісень. Дійшло до нас і те, що Митяй в українському війську був принаймні від 1919 року – воював на бронепотязі “Хортиця” та у повстанських загонах на Харківщині. В селі Семенівка Лисянської волості Митяй потрапив у засаду. Не бажаючи потрапити до рук більшовиків, Антін пустив собі кулю в чоло. Це була велика втрата для повстанців. І хоч бандуриста козацтво не вберегло, та бандуру вони все ж врятували.

Подався на більшовицьку "амністію"

Майже всі козаки Цвітковського мали коні. Одягнені ж були в більшовицькі шинелі й будьонівки. Під такою машкарою Цвітковський не раз вільно заїжджав у села, де стояли червоні частини. Часом самі селяни не могли розібрати, хто до них завітав.

Одного разу загін Цвітковського несподівано зустрівся із будьонівцями. “То були кримські татари, – писав Микола Василенко. – Вони, розправившись зі своїми комісарами, знищили містечко Жашків, бо, як казали, “мой нє любіт жід”. Їхній невеличкий гурток прилучився до нас, а решта пішла до Криму...” Кримські татари, вбрані у будьонівки, допомагали українцям маскуватися під більшовиків і, таким чином, уникати переслідування.

На початку грудня 1920 року, коли повстання пішло на спад, відділи Цвітковського з’єдналися із загонами Андрія Гулого-Гуленка, Семена Гризла та Петра Дерещука. Загальне командування над повстанцями Уманщини, Звенигородщини і Таращанщини (3000 багнетів, 600 шабель) обійняв Андрій Гулий-Гуленко. Бої вели проти Першої кінної армії Будьонного і бригади Григорія Котовського. Після поранення Андрія Гулого-Гуленка і розпорошення повстанського з’єднання Цвітковський вирішив зиму 1920 – 1921 років перебути у Виноградській волості.

Цвітковський закінчив свою боротьбу поразкою: він піддався на більшовицькі обіцянки “амністії” і 28 липня 1921 року привів залишки свого загону в Медвин. Не послухався Миколу Василенка розпустити загін і поодинці пробиратися за кордон...

“О 2-й годині з боку Вовчої Гори (так називалася вулиця) повільним бігом на конях, у “будьонівках” і всьому большевицькому одязі та озброєнні, наближався повстанський загін на чолі з Цвітовським і його штабом – всього з півсотні чоловік (насправді 38 осіб. – Ред.), – згадував Іван Дубинець. – Загін в’їхав у двір райвиконкому, на обставлену вартовими червоноармійцями площу, вишикувався військовим порядком перед столом, за яким стояли представники большевицької влади, і зліз із коней”. До кожного з повстанців підходив червоноармієць, забирав коня і відводив убік. Першим склав зброю отаман, за ним – старшини і козаки…»

Повстанці по-різному сприйняли “амністію”. Розумніші на другий же день вислизнули з села, Інші, наївніші та менш обережні, непомітно зникли в застінках Чека. Трагічно закінчив своє життя й отаман Цвітковський. Його розстріляли чекісти на початку 1923 року в рідній Умані після показового процесу.

Із п’ятнадцяти тисяч повстанців Цвітковського до наших днів дійшли імена лише кількох із них: ветлікаря з Боярки Левка Химича , Сави Химича(отаман боярських повстанців), колишній волосний старшина Сава Іванович Степаненко (захисник Медвина), власника боярської олійні Олександра Вишнівського, Павла Добровольського, старшини Левка Титаренка, кобзаря Антона Митяя, Хоми Сидоренка(Лебідь)...

Олександр ЩЕРБАТЮК

.