91-річний художник із Звенигородки розповів про те чому повернувся з Америки в Україну

Стіни світлиці звенигородця Василя Білоножка прикрашають його ж картини на біблійні теми. І кожна з них має свою історію, яку повідує 91-річний самобутній художник. Відразу відчувається, що людина він глибоко віруюча.

–За це і мусив нести свій хрест, – говорить Василь Йосипович, легенько всміхаючись своїм споминам.

Так, за свою віру він, належачи до євангельських християн-баптистів, був засуджений наприкінці сорокових років на десять років ув’язнення. І відмінити той присуд не міг ніхто, оскільки існуюче в СРСР законодавство чітко регламентувало, що п’ятидесятники, баптисти, адвентисти-реформісти і єговісти належать «до сект, віровчення і характер діяльності яких носить антидержавний і жорсткий характер». Чим не «ворог народу», яких, починаючи з тридцять сьомого, продовжували виношувати енкаведисти на безмежних просторах «єдиного і нерушимого» Союзу?

Покарання Білоножка, який на час присуду мав двадцять один рік від роду, відбував на Далекому Сході. Безпрохідна тайга, арештантські бараки, безсловесні конвоїри зі сторожовими вівчарками, етапування, тяжка праця на заводі, де працював слюсарем, потім в реммайстерні.

Час для нього ніби зупинився. Аж до того дня, коли й до «самих до окраїн» долетіла звістка про смерть Сталіна.

У зв’язку з цим Указом Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 року оголошувалася амністія, під дію якої потрапило значне коло засуджених.

Під амністію потрапив і Білоножко: йому «скинули» п’ять років з десятирічного строку ув’язнення.

Ось так, поволі, наближався день звільнення. Хоч давалися взнаки тяжкі умови утримання і, зокрема – авітаміноз, що призвело до так званої «курячої сліпоти» – стійкого зниження зору. Та від роботи тим часом його ніхто не відсторонював. Отак і промучився все літо. А тут нова «поблажка» –розконвоювання. Це означало, що на роботу і з роботи він міг ходити вільно, без супроводу табірної охорони.

– Та краще б я залишався, як раніше, під конвоєм, – розповідає Василь Йосипович. – Адже тепер мене, з такими ж розконвойованими, могли збудити в будь-яку годину ночі й відправити на ті чи інші роботи. Ми сплавляли по річці ліс, розвантажували вагони з вапном і цементом, задихаючись там без будь-яких засобів індивідуального захисту.

Так минуло ще півроку. Тим часом майстрові механічного цеху реммайстерні, де працював Білоножко, приглянувся цей беручкий до роботи в’язень. Точніше, приглянулася йому вихідна Василева одежина і отримавши її, він виставляв у його робочому табелі по півтори-дві виконаних норми щоденного виробітку, що сприяло швидшому звільненню з місць ув’язнення.

І врешті такий день настав. Десять діб добирався Василь поїздом «Владивосток-Москва» до Ірклієва на Черкащині, де мешкали батьки. А добравшись, наткнувся на глуху стіну нерозуміння і навіть ворожості: куди не потикався, шукаючи роботу, скрізь відмовляли, лише глянувши на його довідку про звільнення з «місць віддалених».

Зумів працевлаштуватися лише потому, коли разом з молодою дружиною переїхав на її батьківщину – Звенигородщину. Токарював у тодішній МТС, котру згодом перейменували на райсільгосптехніку, заробивши тридцять років трудового стажу. Не відпочивав й після виходу на пенсію, опанувавши навіть будівельну справу. Та й зараз, маючи 91 рік й залишившись без дружини, клопочеться по господарству.

– І не важко, маючи такі роки? – запитую.

– Мої роки – моє багатство, – відповідає жартом Василь Йосипович.

І далі:

– А я таки багатий, бо маю семеро дітей, сорок два внуки і більше тридцяти правнуків. На жаль, далеко вони від мене – аж в Америці.

В Америку родина Білоножків, маючи статус п’ятидесятників, вирішила емігрувати під час Горбачовської «відлиги», коли в СРСР було піднято «залізну завісу», що відділяла від Радянський Союз від «буржуйського» Заходу. При цьому глава багатодітної родини знову засвідчив свою несхитність у вірі. У консульстві США, під час співбесіди з міграційним офіцером, він відмовився заприсягтися, що виконуватиме певні вимоги до мігрантів, опинившись на території США.

– Я вже давав обітницю: служити Богові, і тільки Богові, у добрій совісті до кінця свого життя, – пояснив він враз остовпілому представникові консульства. – Тож ще раз щось комусь обіцяти не можу.

Й, на диво, той його зрозумів, оскільки разом з іншими членами родини отримав дозвіл на притулок в Америці й Василь Йосипович. Зустріли там Білоножків приязно, сприяючи адаптації, умовам проживання, навіть обстеженню в клініці та вибору сімейного лікаря. Жити б, як мовиться, та бути. Та не сприйняв він тамтешнього життя.

– Бачив, що не зможу я без України, – зізнається. – До того ж, нічого не виходило в мене з вивченням англійської, й без перекладача ніяк обійтися не міг. Тож і повернувся додому.

Чи краще йому тут? У відповідь на таке моє запитання лише знизав плечима: мовляв, по різному виходить. Зрозуміло, нелегко жити одинаком в такі роки. Добре, що хоч по мобільному зв’язку може будь-коли поспілкуватися з ріднею. А то й завітає хто з кревних з Америки на гостину. Як от і внук Віталій, який минулого року, під час свого приїзду до діда, подарував міській п’ятій школі комп’ютерний клас. Про цей прямо-таки царський, як на наші часи, подарунок й по сьогодні згадують у Звенигородці. А Василь Йосипович, в свою чергу, гордий тим, що досягши успіхів за океаном, не забувають молодші Білоножки своєї дідизни.

– Так і має бути, – каже, – бо, люблячи Бога, ми любимо і той край, де народилися, і той народ, до якого належимо з Його волі.

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ

30.08.2020 11:48
Переглядів: 2407
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.