У Пальчику сільський голова особисто готовий вітати немовлят із народженням

Пальчик Катеринопільського району – живописне село на березі Гнилого Тікича. Сюди, як і в Луківку, що поряд та підпорядковується Пальчиківській сільраді, колись часто приїжджали письменники й поети за натхненням. Живописні пагорби, скали над Тікичем, луки, яким, здавалося б, кінця й краю нема. Село – велике, розлоге, з працьовитими мешканцями.

У 1975-му тут відкрили Будинок культури на 400 місць. «У 1985 році в селі налічувалось 545 дворів, в яких проживало 1149 жителів. З метою закріплення молоді на селі в 1981-1985 роках побудовано 10 будинків для молодих сімей», − читаємо в альманасі «Катеринопільщина: край хліба, квітів і добра» (2013).

На жаль, не допомогло. Уже на 2013-ий в обох селах (Пальчику та Луківці) заледве нараховували 600 жителів. Зараз у Пальчику мешкає 395 осіб, а в Луківці – 165. Обидва села поступово перетворюються на примари, де посеред білого дня, в центрі, навіть біля магазинів, важко зустріти людей. Виняток становить лише школа – де, принаймні, до завершення уроків людно й гамірно.

– Як часто приходять покупці?- запитуємо у місцевому магазині». «Яке там?! Один-два на день. Ледве животіємо, − відповідає продавець. Єдина жінка, що прийшла за товаром, важко хитає головою: «Де в людей гроші? Ото ще фермери, начальство трохи живуть. А що нам робити з цими мізерними пенсіями? Адже в селі живуть переважно люди немолоді. Ось заплатила за газ, електрику, воду (в нас є водогін), купила три літри молока в сусідки, ліків, та й по грошах).

Зауважимо, що в Пальчику в центрі села три підряд магазини. Торгують і продуктами, й іншим крамом. Єдина біда – відсутність покупців.

– Де ваші люди? – цікавимося у сільраді. – Невже злякалися похолодання? «Та ні, їх майже ніколи на вулицях не видно. Ні зимою, ні літом. Мабуть, у нас живуть домосіди. А багатьом уже здоров’я не дозволяє далеко ходити», − відповіла бібліотекар.

Про дорогу до Пальчика-Луківки годі й говорити. Довго взагалі не ремонтувалась. Останнім часом роблять шматками: трохи відремонтували на гуляйпільській ділянці, добрий шмат при в’їзді в Пальчик, і ще трохи − неподалік колишнього колгоспу. Можливо, десь так до року 2050-го трасу «Катеринопіль – Ямпіль» відремонтують повністю. Якщо, звісно, не доведеться щороку ліпити вже зроблені ділянки.

У самому селі дорогу (від центру до Хуторів) тільки-но почали відроджувати, проклали 500 м асфальту за два роки. В сільраді пояснюють, що пару років сиділи, як то кажуть, на бобах. Головний орендар, після закінчення контракту, землі засівав, а грошей не давав. І лише після того, як угіддя перейшли до нових орендарів, гроші знову почали надходити до бюджету. З тієї ж причини не ремонтувались автобусні зупинки, що на сьогодні перебувають у занедбаному стані. «То, може б, толоку організували, щоб їх реставрувати?» − подаємо ідею. «А хто прийде? Ті, що в змозі працювати, увесь сезон на полі, а від стареньких що можемо вимагати? Добре, що хоч себе обходять», − кажуть у сільраді.

Попри скрутну фінансову ситуацію (бюджет трохи більше мільйона) центр села виглядає досить доглянутим, викошеним. У такому ж стані й нова частина кладовища. Взимку дороги допомагає розчищати фермер Олександр Сиваченко. Він же виділяє кошти на свята й інші заходи. Підтримку селу надають також вихідці-пайовики.

Сільрада забезпечує харчування, підвезення учнів, сплачує за енергоносії установ, упорядкування території, дає субвенцію на зарплату обслуговуючому персоналу і вихователям дошкілля, утримання двох ФАПів (луківський зараз не працює, шукають можливість доправляти туди фельдшера), сплачує перевізникам за пільговиків тощо.

У місцевому дитсадку зроблено євроремонт, замінено всі вікна й двері, встановлено піролізний котел. Загальна кількість вихованців – 10.

У селі функціонує школа І-ІІ ступенів (дев’ятирічка), де навчається 58 учнів. Сюди звозять дітей також із навколишніх сіл – Ямполя, Луківки, Гуляйполя, Бродецького. Тут працює 16 учителів, з яких четверо − сумісники.

Цього року, на жаль, через непорозуміння із «Черкасигаз» (вимогу встановити вузли обліку газу) в багатьох школах увімкнули пізно опалення. Не стала винятком і Пальчиківська школа, де тепло дали 8-го листопада. (В садочку опалювальний сезон почався, як і годиться, за графіком – 15 жовтня). Директор Ірина Кірова нарікає, що в сучасній Україні недооцінюють роль сільських шкіл, стверджуючи, буцімто сільська школа дає нижчу освіту. Кірова вважає, що це не так, адже пальчиківські випускники гідно вливаються у колективи катеринопільських навчальних закладів, навіть ліцею. У школі працює багато гуртків, учні часто перемагають у різноманітних районних та інших конкурсах, олімпіадах. «Визначати рівень шкіл лише за результатами ЗНО – недоцільно», − вважає директор. Адже, якщо ЗНО складав 1 учень, що не має особливих здібностей до навчання, то, виходить, ніби вся школа провальна, але ж прийдуть інші діти, і буде зовсім інша картина. Не все залежить від педагога.

Вразило, що на перерві пальчиківські школярі гралися просто неба. Поруч школи нема спортивного майданчика. Стадіон – аж ген вище, за сільрадою, ще старий, радянський. «Спортмайданчик біля школи – це наша заповітна мрія. На жаль, сільський бюджет його не осилить. Тому шукаємо спонсора, який би подарував 60 діткам активний відпочинок», − каже сільський голова Микола Бобров.

Запорука розвитку села – це відновлення народжуваності. У сільській раді жартують, що, коли в Пальчику народжується дитина, Бобров вважає за необхідне особисто привітати батьків з новим членом родини, відвозить малюку символічний подарунок.

Ще одна біда Пальчика – занедбані мости через Червону річечку. Струмок, хоч і не великий, дошкуляє селянам постійними незручностями. Микола Бобров каже, що про цю проблему знає й докладе усіх зусиль, аби до сильних морозів попідсипати містки піском. Головна задача – знайти екскаватор. А на весну планує взятися за містки капітально.

У селі є невеликий музей, присвячений особі визначного літератора та політичного діяча часів УНР Сергія Єфремова, який тут народився. Інколи вклонитись пам’яті літературознавця приїжджають гості з Черкас, Умані, Києва і, навіть, із-за кордону.

Перед в’їздом у село (з боку Гуляйполя) стоїть пам’ятний знак із зображенням братів Єфремових − Сергія та Петра, а перед школою – меморіал Сергія.

Дерев’яна церква, в якій правив батько Єфремових Олександр, не збереглася. Нової пальчиківці так і не відкрили. Була спроба зібрати на храм кошти, але вона так і не увінчалася успіхом.

Мабуть, як і більшість українських сіл, Пальчик вражає покинутими хатами і навіть вулицями. (Схожа ситуація і в Луківці). Від багатьох будинків уже навіть фундаменту не залишилось. Однак, попри всі труднощі, мешканці надзвичайно люблять своє село і не хочуть його залишати. Ті, що виїхали, приїжджають кожен рік на Проводи, плачуть, милуються краєвидами, але допомагати рідному селу не поспішають. Звісно, не всі мають таку можливість, але біда, що не допомагають і ті, які можуть. Одного року «на благоустрій» від вдячних приїжджих зібрали аж 200 гривень. А всі хочуть, щоб село було доглянутим, обочини – викошеними, дерева – обрізаними, зарослі – розчищеними, дороги – заасфальтованими, клумби – квітучими. Чомусь так. Виїхав – і трава не рости.

У планах голови – завершити освітлення Пальчика та Луківки. «Тоді, коли інші села робили освітлення, ми проводили водогін. Тепер, якщо задіяти ще дві-три підстанції, то все б село світилось», − каже Бобров.

Голова вважає, що, коли б кошти, які надходять до сільського бюджету, залишались на місці, а не йшли наверх, то їх би на все найнеобхідніше вистачало.

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

11.01.2020 22:36
Переглядів: 2695
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.