^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
30.11.2019 18:04
111 переглядів
0 коментарів
Краєзнавчий пошук Володимира Хоменка

Те рідне село Заліське, що на Тальнівщині, і зараз,буває, приходить у його сни. Хата, поставлена з дубових колод, закріплених на кінцях у «замок», і зараз, буває, приходить у його сни. Нижче хати – великий город, садок із столітніми грушами, далі – копанка, фоса, річечка Макшиболото. За селом – спустілий хутір, урочища Дубина, Шпиль, Карпів Яр, Пуньова Левада. І скіфські могили. Вже пізніше дізнався краєзнавець Володимир Хоменко, а йдеться саме про нього, що довкола села їх налічувалося аж п’ятдесят чотири. А на сусідньому полі – знаменитий Рижанівський курган, куди не раз ходив він з однолітками.

Саме звідти, з далекого дитинства, від порога древньої отчої оселі, як признається Володимир Михайлович, й беруть початки його краєзнавства.

Він з тих, кого називають сьогодні дітьми війни. За таким-от офіційним статусом – голодне і холодне дитинство, що минуло без батька, який загинув на фронті в сорок четвертому, тяжка робота на рівні з дорослими та бажання чимскоріше вийти в люди, здобувши освіту. А навчатися в школі, як і його ровесники, мав змогу лише після визволення Черкащини від нацистських окупантів, «запізнившись» до першого класу майже на два роки, тож після закінчення десятирічки Володимира відразу ж призвали до війська. Звільнившись в запас, працював в колгоспі, сільським бібліотекарем, навчався у культосвітньому технікумі, який закінчив з відзнакою. А потім був Звенигородський краєзнавчий музей, працюючи в якому, закінчив, без відриву від виробництва, як було заведено казати тоді, історичний факультет Кийвського університету імені Тараса Шевченка.

І в же тоді в райкомі компартії з’явилися перші доноси на нього.

- Щомісяця приїздив з обласного музею один миршавий чоловічок, - пригадує Володимир Михайлович. – Ходив, приглядався. «Чому у вас портрет Кримського отакенний (широко розводить руки), а Леніна – отакенький?» І стуляє докупи долоні. Іншим разом – ремонт у музеї. Бетонне погруддя Леніна – на підлозі. Мій вертухай легенько торкає мене за плече і каже так довірчо-докірливо: «Володимира Ілліча поставте на стілець». А потому мене чекає черговий рознос у райкомі…

Діставалося Хоменкові і на обласних зібраннях працівників музеїв. На одному з них один з вірних ленінців аж захлинався з трибуни: «Позаліплював усе Шевченком! А ті, що кров проливали…»

Та він не зважав на те. Не запобігаючи ні перед ким, працював так, як вважав за потрібне. А ще, окрім всього іншого, очолив позаштатний відділ охорони пам’яток історії та культури в районній газеті «Шевченків край», готуючи до друку тематичні сторінки «Скарби народу», «Звитяга», «Літературно-мистецька Звенигородщина». Забігаючи наперед, варто сказати, що з легкої руки Хоменка було опубліковано 418 таких сторінок, контрі не раз відзначали на республіканських оглядах засобів масової інформації. Тож і не дивно, що через деякий час запропонували йому роботу в штаті редакції районки, де пройшов шлях від кореспондента до відповідального секретаря.

Працюючи вже в газеті, писав різні за тематикою матеріали, проте минувшина краю, його історичні постаті були й залишалися його основною темою. Віддавав їй не тільки робочий, а й вільний час. Розшукав нові матеріали про академіка А.Кримського, письменника Т.Осадчого, етнографа С.Терещенко, її брата – скульптора К.Терещенка та багатьох інших звенигородчан, чиї імена збереглися хіба що в архівах КДБ. Співробітничав з багатьма редакціями газет і журналів. Цікавлячись новинками «вийшов» якось і на газету «Наше слово» та журнал «Наша культура», що видавалися в Польщі. Опублікував у них навіть декілька заміток. Все це не пройшло повз увагу звенигородських «бійців невидимого фронту». Знову заворушилися і в райкомі партії.

Не відчуваючи все ж ніякої за собою вини, він продовжував вести краєзнавчу роботу, намагаючись при цьому захистити від руйнації наявні в районі історичні пам’ятки. Щоправда, розуміючи, що деякі його матеріали, як от про бездумне знесення будинку Агатангела Кримського під приводом реконструкції, чи трагічну долю Каленика Терещенка – автора пам’ятників Шевченкові, кадебістські «цензори» не пропустять в районці, публікувався в республіканських виданнях.

А тим часом дедалі зростаючий потік змін в Україні перетнув критичну межу: зі сфери словесних вправлянь він перейшов у царину політичної діяльності. Перші осередки РУХу з’являються і на Звенигородщині. І Володимир Хоменко ніяк не міг залишатися поза цими змінами, тим більше – не помічати їх, як це робила більшість його колег.

Та вдіяти щось проти нього нічого не могли. Час був уже не той. Тож і залишили в спокої чоловіка. Хоч він не з тих, хто думає про спокій. Будучи по вінця завантаженим секретарськими справами, знаходив час і для пошуку та написання нових матеріалів, краєзнавчих розвідок. Не відмахнувся від громадської діяльності. Його обирали членом правління Черкаської обласної, секретарем Звенигородської районної організацій Українського товариства охорони пам’яток завжди виконував належним чином. А вийшовши на пенсію в повну силу взявся за улюблену справу. Як результат, одна за одною вийшли з друку його краєзнавчі книжки «Звенигородщина: словник-довідник», «Звенигородське краєзнавство, «Не забудьте пом’янути…», «Кримський», «Час – газетним рядком», «Заліське», «Козацьке», «Земляки» та інші – всього близько тридцяти.

А він - журналіст, краєзнавець, лауреат обласної премії імені Михайла Максимовича, попри свої 84 роки, продовжує бути в пошуку.

Михайло НЕЧАЙ

Читайте також: На Черкащині порахували, скільки в області захисних споруд