^
Політика Суспільство Культура Цікаво Творчість Історія Економіка Гороскоп Спорт Кримінал Погода
08.08.2019 8:36
883 переглядів
0 коментарів
Звенигородчанка Капітоліна Бондаренко зустрічає свій 100-річний ювілей

«Блаженна людина, що перетинає пробу, бо вона, як буде випробувана, дістане вінець життя, що Господь обіцяв», - гласить апостольське послання Нового Завіту, котре пригадалося мені при відвідинах родини Бондаренків, яке мешкає на самому початку проспекту Тараса Шевченка у Звенигородці. Воістину пророчі слова, якщо зважити на те, що тут, в охайній й гостинній хаті мешкає одна з найстаріших довгожительок Звенигородщини Капітоліна Андріївна Бондаренко, якій незабаром виповниться сто років.

- Видно, так угодно Господу, - посміхається жінка на моє запитання щодо «секретів» довголіття, відклавши убік газету.

- Невже й досі читаєте? – мимоволі вихоплюється в мене.

- Без читання мама просто не може, - відповідає донька довгожительки Світлана Олександрівна. - Зір, правда, у неї вже не той, бо хворіла очима. Проте не пропустить жодної свіжої газети, не заспокоїться, допоки не дізнається з неї про ті чи інші новини.

В Бондаренків, по всьому видно, шанують друковане слово. Свідчення цьому - і газети, і прямо-таки забиті книгами шафи. Серед них, окрім класики, і чимало про минулу війну. І в цьому немає нічого дивного.

Війна, спогади про яку живуть тут й до сьогодні, увірвалася в життя дев’ятнадцятирічної Капітоліни майже відразу ж по закінченню нею медичного технікуму. Спочатку була на фінській, потім - на радянсько-німецькій. Військові шпиталі, санітарні поїзди і знову – шпиталі. Минали дні й ночі, змінювалися поранені; одних, підлікувавши, виписували на передову, їхні ліжка займали хлопці, недавно винесені з поля бою. А вона, разом з лікарями, продовжувала боротися за життя кожного воїна.

Шпиталь…У свідомості мирних поколінь він ототожнюється зі звичайним лікувальним закладом. Та це далеко не так. За час служби тут Капітоліна зрозуміла, що, по суті, шпиталь є своєрідною бойовою одиницею з одними вхідними дверима, через які санітари вносять сюди скалічених бійців, та трьома виходами: перший, після одужання – знову у воєнну віхолу, другий - за підтримки медперсоналу – у інваліди, а третій - в супроводі похоронної команди, на цвинтар.

У палатах шпиталю лежали вояки різних родів військ. Всі, як один, у білій лікарняній «уніформі», знаками розрізнення на якій були не погони і лички чи зірочки, а місце і товщина намотаних бинтів та костилі. Рідні, як правило, тут нікого не провідували і хлопці в довгих розмовах виливали душу й один одному та медсестрам. Не була винятком і Капітоліна. Проте найчастіше можна було побачити її біля тяжкопораненого офіцера, якому ампутували ногу. Він, капітан Бондаренко, ніяк не міг змиритися з каліцтвом і в мареннях все ще водив своїх бійців в атаки, а прийшовши до тями, мовчав, втупившись в стелю. Старалася розважити його. Та все намарно.

Війна тим часом наближалася до завершення. Радіти б…Та він все частіше хмурився. Особливо, коли хлопці ділилися планами на своє мирне життя.

- А ти чому сумуєш, капітане? - запитав якось його старшина-артилерист. – Ось повернешся додому, знайдеш собі гарну дівчину, одружишся, діток заведете…

- Кому я потрібен такий?! – обірвав оптиміста на півслові Бондаренко.

«Мені, мені потрібен ти, Сашку!» - ледь не злетіло з вуст Капітоліни, яка чула ту розмову. Проте вчасно схаменулася: не гоже дівчині першій признаватися в коханні.

Та все ж мовила ті слова дещо пізніше. Й 1945 року уже в парі поверталися на малу батьківщину Олександра Бондаренка – в село Богодухівку Золотоніського району .А з часом Олександра Онисимовича, який мав вищу освіту, направили на роботу в Звенигородку.

- А я, зрозуміло, за чоловіком, - пригадує Капітоліна Андріївна. – Бо ж, як кажуть в народі, куди голка, туди й нитка.

Ось так і прижилося в Звенигородці подружжя. Глава сім’ї зранку, спираючись на милиці, поспішав на роботу до свого ощадбанку. Дружина – в протилежний бік, до райлікарні, працюючи в основному у лорвідділенні. Жили у злагоді, виховуючи двох доньок - Світлану й Галину. Мешкали деякий час на державній квартирі, допоки не взявся Олександр Онисимович власну хату будувати. Звідси й пішов пізніше в потойбічні світи. Осиротілу Капітоліну Андріївну підтримували доньки, передусім Світлана, яка вчителювала в одній з міських шкіл і мешкала в родинній оселі. Вона й сьогодні незмінна мамина помічниця, хоч, як каже, та тримається «на висоті».

- Звичка така вже в мене виробилася, - дослухаючись до її слів, жартує довгожителька. - Та інакше й не личить медичному працівникові.

Бадьориться. Бо, як каже донька, і артеріальний тиск часто її не відпускає, і з ногами проблеми, і ще багато чого. Та ніколи не впадала і не впадає у відчай. Вже й вийшовши на пенсію, тривалий час вирятовувала знайомих й сусідів від різного роду хвороб. То як тут, скажіть, скаржитися на свої болячки?

За своє життя не нажила Капітоліна Бондаренко яких особливих статків. Прожиті роки – ото і все її багатство. Не забувають про неї рідні і знайомі. Як і громадськість, представники якої щораз вітають довгожительку зі святами та пам’тними датами. Безумовно, людно буде в світлиці Бондаренків і в день її світлого ювілею. Отак і оминає жінку самотність та журба: доля щедро винагороджує тих, хто все своє велике життя робить добро на світі.

Михайло НЕЧАЙ

Читайте також: Як живе Звенигородська метеостанція: від минулого до сьогодення